— На нашу сторону? — спитав Полон. — Чого?
— Пильнуй стерна, не розпатякуй! — крикнув злісно Арасі. — Також! Знайшли місце посередині ріки на розмови!..
Данко мерщій ухопив за стерно, хоч і не знав толком, що має з ним на цей раз робити.
Човни розминулися.
— Тату, — раптом зауважив Полон, — а вони ж пливуть на човні Антоніо! Ти пам’ятаєш, як цього човна у нього вкрали?
— Е? — здивувався Адемар, приглядаючись до човна. — Не може бути!
— Так, так, — запевняв Полон. — Я ж знаю цей човен! Дивись, он збоку та дошка, що має сучок, подібний до собачої голови. Бачиш?
— Барбарідаде![20] — обурився Адемар. — А бідний Антоніо мало не плакав за тим човном. Треба буде йому сказати... Тримай проти течії, тримай!.. Бачиш, нас уже понесло вниз на добрих пів кілометра...
Тим часом наші мандрівники минули вже устя ріки Амамбаї, що вливалася до Парани з правого боку, минули і той виступ, до якого ніби мали пристати, вже й острів Бандейрантів, який лежав з лівого боку, мав незабаром кінчитися, а Арасі, замість гребти до берега, витягнув весла і почав закурювати.
— Що ти робиш Арасі?! — скрикнув Данко. — Та ж нас течія несе вниз!..
— Ну, й добре, — пакнув димом Арасі. — Я ж тобі казав, що ми маємо пристати нижче.
— Де нижче?
— Ат, не чіпляйся ти до мене! Я знаю, що роблю...
— Але я не знаю! — почав сердитися Данко.
— Ти мені скажи, де той твій кабокльо живе і куди ми маємо плисти?
— О, Боже!.. Ти нудний, Данку, як Аліса... Ну, як хочеш знати, то той кабокльо живе за устям Маракаї.
— Що?! — підскочив Данко. — Аж за устям Маракаї?!! Ти збожеволів, Арасі?! Та до Маракаї від Санто Антоніо є яких тридцять кілометрів дороги! Коли ж ми вернемося додому?
— О, о! Я ж знав, що так буде, — почав кпити Арасі, — і тому відразу не сказав тобі правди, бо ти б не погодився.
— Певно, що ні! Я не можу тепер відлучатися з дому на такий довгий час!..
— А от відлучишся — і нічого тобі не станеться...
— Арасі, — встав Данко, — зараз же завертай човен назад!
Арасі від такого рішучого тону трохи розгубився, але зараз же запанував над собою і почав Данка вговорювати:
— Не роби дурниць, Данку... Ми вже пропливли більшу половину дороги, а ти тепер хочеш вертатися назад...
— Ми ще не пропливли половини дороги!..
— Ат, хто її міряв?! Витягай ліпше другу пару весел і помагай гребти...
— Я кажу — вертай назад!
— Ну, Данку, будь же ти хлопцем, а не бабою!.. Згодилися на роботу, зробили більшу частину, а тепер — назад. Так не робиться. І той борг у Саміра... Мені просто стидно, як подумаю, що то твій тато скаже...
— Ти мене не переконуй, а завертай додому! — не здавався Данко. — Я не буду ночувати поза хатою!
Арасі раптом посміхнувся:
— Як ти хочеш знати, то і я не думаю ночувати поза хатою. Ми вернемося до Санто Антоніо дуже скоренько.
— Яким способом?
— А таким: зять, чи там майбутній зять, того кабокля має моторовий човен і після обіду їхатиме до Санто Антоніо, щоб забрати свого тестя і привезти падре Вісенте на шлюб. І ми тим човном приїдемо за годину.
Данко підозріло подивився на Арасі:
— А чому ж ти це тримав у таємниці?
— Ну, от!.. Хотів тобі зробити несподіванку. Але, коли ти вже такий, то мушу тобі сказати тепер...
Данка, однак, це все не заспокоїло, і він постановив, що, як тільки трапиться якийсь зустрічний човен, що плистиме вгору, — він попроситься і пересяде. Арасі не мав ніяких обов’язків і міг собі плисти до Маракаї, чи за Маракаю, чи навіть залишитися у того кабокля на цілий тиждень на весіллі.
Але, як воно все в таких випадках трапляється, ріка була цілком порожня і ніяких човнів не було видно. Данко, сердитий і на свій нерозум і на Арасі, витягнув другу пару весел і став і собі гребти.
«Як не трапиться зустрічний човен, то хоч до того кабокля скоріше допливемо», — думав з досадою.
Човен, гнаний течією і аж двома парами весел, плив дуже скоро, і Данкові навіть почало здаватися, що справа ще не є такою поганою.
Аж ось і устя ріки Маракая. Широка на яких 15 метрів, вона весело котила свої прозорі води, з’єднуючись з величавою Параною.
— Ну, і де ж той кабокльо живе? — спитав Данко, коли човен минув Маракаю.
— А от, треба пильно дивитися. Тут десь на березі є його садиба, і нас мають чекати...
Однак, минали хвилини за хвилинами, човен плив усе далі вниз, а на березі не було ніяких познак того, що тут існує якесь людське житло. Данко стривожився вже не на жарт ї знову спитав Арасі:
— А ти певний, що це має бути за устям Маракаї, а не перед ним? Може, ми вже минули ту оселю?