— Я буду помагати тобі, сину, — сказав, — щоб тобі було легше. Коли ти останній раз сповідався?
— Давно, отче, дуже давно... Було мені тоді ще тринадцять років, і тоді ще жила моя мати...
— Чому ж не користав з тієї ласки, що її дав нам Спаситель ціною Своєї святої крови?
— Бо я був великим і нерозкаяним грішником, отче. Грішив тяжко і не хотів звертати зі злочинної дороги.
— І ти ніколи не жалів за своїми грішними вчинками?
— Жалів. Бог мені свідком, що нераз жалів гірко. Але злоба до людей була більша від жалю, і вона перемагала мене.
— Гріх то, сину, великий, бо не злобу приніс зі собою Спаситель світу, а любов до людей... Чому ж ти так озлобився?
— За кривду. За свою і своєї матері кривду...
— Чи мати веліла тобі мститися за себе?
— Мати? Ні... Вона була безмежно добра, моя мати. Вона не вміла ні мститися, ні ненавидіти... Вона любила всіх... І тому мене так боліло серце за неї, тому я ступив на дорогу гріха, щоб помститися за неї...
— Не приніс ти тим, сину, приємности для душі твоєї матері, лиш жаль великий. Зате тепер напевне душа твоєї матері радіє твоїм наверненням. Кажи далі...
Семипалий подумав трохи, гамуючи себе, і почав:
— Я, отче, не знав батька... Він покинув маму ще перед тим, як я прийшов на світ... Він був білий, а моя мати — муринка. Я носив прізвище своєї матері...
Відколи я себе пам’ятав, мати все ходила прати білизну до багатих домів і з того утримувала себе й мене. Вона хотіла посилати мене до шкіл, щоб я вивчився і не був останнім серед людей. Та, ледве я скінчив початкову школу, — як моя бідна мама захворіла і злягла. Довелося мені покинути науку і йти до праці. Небагато міг заробити одинадцятирічний хлопець, розносячи зі склепу пакунки, але добрі люди не забували бідної муринки і багато нам помагали...
Так тривало майже два роки...
Нарешті, коли мама відчула наближення своєї смертної години, вона покликала мене до себе, назвала ім’я мого батька і звеліла мені знайти його та просити, щоб поміг мені стати на ноги...
Я не хотів її спочатку слухати, не міг повірити, що вона може вмерти... Не уявляв собі, що буду робити без неї, бо любив її страшенно...
Семипалий проковтнув спазму і замовк, а з його очей скотилися дві великі сльози і впали на подушку. Заспокоївшись трохи, він продовжував:
— А, однак, мама таки померла... Мені тоді ледве минуло тринадцять років, і я почував себе дуже нещасним і одиноким у світі...
Поховавши маму, я вирушив у світ шукати батька. Не знав, де він, не знав, чим займається, знав тільки саме його ім’я... Три роки шукав його, розпитував і мандрував з однієї околиці в другу. Нераз був голодний і спав під парканами, або при дорозі, нераз жебрав, нераз і вкрав, коли не міг ні заробити, ні випросити на харчі. Всяко бувало... Але за тих три роки я так вспів привикнути душею до незнаного батька, так полюбити його, як і померлу маму. Коли на мене находив відчай — я проганяв його надією на скору зустріч з татом, коли мені було холодно — я грів себе любов’ю до нього, коли я схиляв голову, на твердий камінь — уявляв собі, що це — батькові груди, і від того камінь ставав теплішим і м’ягшим...
По трьох роках блукань і поневірянь я врешті допитався про нього і довідався, що мій батько — великий багатир і має плянтації кави в естаді Сан Павло. І я з божевільною радістю в серці пішов... Ні, не пішов, — я летів до нього!..
Але всі мої надії розсипалися в порох, коли я побачив перед собою відгодованого, гарно вбраного пана, що дивився на мене вороже й гордо, а моя глибока любов змінилася в смертельну ненависть, коли він зневажив поганим словом пам’ять померлої матері, а мені тикнув у руки сто крузейрів і вигнав геть. При тому пригрозив, що, коли я ще раз з’явлюся йому на очі — уб’є мене...
Він мав другу білу жінку і четверо випещених, одягнених, як ляльки, дітей...
Я кинув тоді йому тих сто крузейрів в обличчя і присягнувся, що ми ще зустрінемось...
За кілька місяців я вернувся знову, але вже не сам: зі мною була ціла банда розбійників. Ми пограбували і спалили дім, вбили кількох людей, але плянтаціям не зробили нічого. І через рік мій батько знову мав ще кращий будинок...
Я навмисне не спішив, чекаючи поки будинок буде скінчений. Та коли вже відбулося гучне новосілля, а всі почали забувати про перше нещастя — напав удруге... Цей другий напад був ще страшніший і приніс ще більші страти, бо я вже був досвідченим грабіжником і мав з собою кільканадцять спритних товаришів, готових на все...
П’ять років я переслідував свого батька, але якось так складалося, що він завжди виходив цілий, а я попадав до в’язниці і ставав все гіршим. І скільки разів нас не випитували, чому я маю ненависть до того багатого фазендейра[100] — ні батько, ні я в тому не признавалися: ми стидалися один одного...