— Отже, як бачиш, хлопче, я не такий дурний, щоб дав себе скривдити. Ти раніше гнув переді мною кирпу, бо ти вважався чесним і порядним, а я був собі звичайним дроворубом, та ще й злодієм. Але тепер ми обоє однакові: на спілку вкрали гроші, разом втекли з дому, разом обдуримо мого діда... Я тобі, Данку, наставив добру пастку, і ти з неї не вилізеш... Хочеш тепер, чи ні — а будеш мене слухати!.. І не сиди каменем, а берися за весла та повертай човен у сторону Ґваїри, скоро!
У відповідь Данко, котрий і далі сидів з руками на веслах і з обличчям, оберненим у сторону острова, мовчки, не зміняючи положення, взяв спочатку одне весло і з силою шпурнув його геть. Потім взяв друге весло і також кинув далеко від себе на води ріки.
— Ти!!! — крикнув Арасі з несподіванки й злости. — Що це ти робиш?! Здурів?
Але Данко сидів, як німий і глухий, не звертаючи найменшої уваги на індіянина і на те, що човен давно вже, не керований ніким, пливе собі з течією вниз по ріці.
— Ага, то ти так!.. — аж давився зі злоби Арасі. — Ну, нічого!.. Обійдемося і однією парою весел... Але тепер берися за стерно і то — скоро!..
Та Данко ніби не чув слів Арасі й не помічав його присутности.
— Ти чуєш?! — вийшов остаточно з рівноваги Арасі. — Стернуй у бік острова, бо я тебе приб’ю, як пса!..
«Приб’ю, як пса!..»
Цей вираз зробив на хлопця таке враження, немов би його хтось оперезав по обличчі батогом. Його, Данка Сокола, на котрого навіть рідний батько ніколи не підніс руки, тепер нахвалявся прибити «як пса» злодій і ошуканець!.. Оцей самий Арасі, котрого вирікся рідний дід, котрого зневажали навіть найбідніші мешканці Санто Антоніо і робили йому ласку, коли дозволяли рубати у себе дрова!..
Ледве перемагаючи в собі обридження і гамуючи новий приступ бажання, — кинутись з кулаками на нахабу, Данко повернув до нього лице, й Арасі побачив знову дивно скаменілі вилиці, стиснені уста і гострі, як ножі, чорні очі, над якими стягнені, насуплені брови і поперечна зморшка на чолі не віщували нічого доброго.
— Слухай, ти, маландро[21], — звільна розтуливши уста, роздільно вимовив Данко, — в цю ж мить завертай човен і пливи до берега Мато Ґроссо. Вже!
— Що, що?! — аж захлиснувся від здивовання Арасі. — Повтори!
— Коли я повторю, — тим самим рівним і твердим тоном обізвався Данко, — то це будуть останні слова, які ти почуєш на цьому світі! Роби те, що наказую!
Під впливом холодної люти і свідомости тяжкої відповідальности за дві величезної ваги справи, родилася в хлопця безоглядна відвага, а в парі з нею кріпли і твердли інші внутрішні риси передчасно дозрілого характеру. Данко, сам того не помітивши, за кілька хвилин перетворився з ніжного хлопчини, що недавно плакав над портретом матері, в юнака сильної волі й гордої, владної вдачі. Соколя стало Соколом!
— Ти мені наказуєш? МЕНІ?! — здивовано витріщився Арасі.
— А ти ж, злодію, думав, як?! — дивно спокійним голосом, в якому не бриніли жодні інтонації, відповів Данко. — Та ти і є тільки створений для того, щоб виконувати чужі накази... Ти... Ти ледачий дроворубе, ошуканець, буґро[22]. Ти був, є і будеш тільки рабом. Завертай човен!!!
По суті справді рабська душа Арасі покірно зігнулась би перед такими словами, коли б вони були сказані на суші, в Санто Антоніо. Але тепер він, хоч і відчував інтелектуальну перевагу Данка, розумів, що фізична перевага є по його боці. А тому, діткнений до живого зневажливою характеристикою, загрозливо забурмотів:
— Ти мені заплатиш за це, шмаркачу, коли ми пристанемо до острова!.. О, ти мені за це заплатиш!.. Почекай тільки, поки припливемо до Ґваїри!..
— Ми, ботокуде[23], не попливемо до Ґваїри, а попливемо до Мато Ґроссо! — з байдужою упертістю заявив Данко.
Правду сказавши, вигідніше таки було плисти до острова і тому, що течія вже віднесла човен ближче до нього і тому, що звідтам було ближче додому. Але саме через те, що Арасі хотів дістатися до Ґваїри, Данко постановив плисти до Мато Ґроссо.
— Ти будеш стернувати?! — спитав ще раз Арасі. — Не будеш?.. Добре, не треба... Я й при допомозі весел приб’ю повен до острова. Але тоді — побачиш!..
Й Арасі, налігши з усієї сили на весла, почав завертати до Ґваїри.
Але Данко рівночасно вхопився за стерно і поставив його в протилежний бік. Човен від тих дивних операцій, немов розумне сотворіння, розгубився і нерішучо затанцював по хвилях.
Арасі почало здаватися, що він сліпне від люті. Забув моментально про скарби, яких не міг без Данка знайти, а цілковито запалився лише одним бажанням: поставити на своєму! Відложивши весла, він сягнув у глибочезну кишеню своїх штанів і витягнув звідти пістоль.