— Геть, геть звідси! — підганяв сам себе на бігу. — Туди, на захід, де ще світить сонце!.. Геть з цієї похмурої прірви!..
Якраз проти нього, ніби навмисне, лежав широкий, вистелений низенькою травою просмик на захід, а за ним відкривалася розложиста долина з широкою рікою.
Вже вибігши на рівне місце, Данко впав на траву, щоб трохи віддихатися і опам’ятатися. Серце його тріскало від надмірних зусиль і нервового потрясіння, тіло купалося в рясних потоках поту, а уста механічно шептали:
— Я від баби утік, я від діда утік, я від зайчика втік і від вовка утік!.. Тьху! Які дурниці мені в голову лізуть!.. Я від баби утік, я від діда утік... Брр!.. Як же це огидно — потрапити в холодні обійми такої погані! — здригався хлопець, обтираючи рукавом рясний піт з чола. ;— Тепер уже не піду в ту сторону нізащо в світі!..
Отрясшись трохи з переляку і відсапнувши, Данко встав і повів очима довкруги. Сонце вже хилилося до м’яких верховіть далекого виднокругу, фарбуючи небесне склепіння в ніжні кольори всіх відтінків веселки. Горбкувата долина, оторочена з усіх сторін лісом, виповнена дрімотним спокоєм і тишею, вже, здавалося, починала засипляти під ласкавий журкіт ріки, що перерізувала її якраз посередині. Десь так може метрів зі сто від Данка, якраз на половині відстані між ним і рікою, росло самотнє дерево у товаристві купки густих корчів. Хлопець подумав собі, що коло того дерева може бути найліпше місце для нічлігу, і пішов до нього, щоб роздивитись краще. І раптом побачив він щось таке, від чого його хода перейшла в скорий біг: недалеко від дерева виднілася чорна пропалина вогнища, а довкола валялися пообгризані кості. Це Данка дуже схвилювало. Але ще більше схвилювався він, коли запхав руку в попіл і виявив, що попіл теплий! Значить, тут недавно була людина!
Данко став на повний зріст, запхав пальці в уста і свиснув на цілі груди.
Свист розкотився широкою луною і озвався далеко в лісі.
— Ге-е-е-й!!! — крикнув хлопець навдогінці за свистом і почав прислухатися.
— Ге-е-е-й! — відгукнувся хтось здалека.
Серце хлопця застрибало від надзвичайної радости.
— Ге-е-е-й! — крикнув він ще раз.
— Ге-е-ей! Ге-е-е-й! Ге-е-е-й — відповіло йому нараз кілька голосів з різних сторін.
— Боже, є люди! — мало не плакав з радости Данко. — Нарешті я знайшов людей!
І він ще з більшою силою закричав:
— Рятунку!!!
— Рятунку!!! Рятунку!!! Рятунку!!! — озвалися голоси з лісу.
В Данка упали руки.
— Луна, — подумав він з розпукою. — Тільки луна — і більше нічого...
Однак, ще не вірячи, собі, кричав і свистав далі та просив помочі. Надармо! Відбивши свист і крики назад, ліс стояв далі безлюдний і нерухомий.
Зневірений хлопець присів на землю і спустив голову на груди. Почував себе тепер ще більше самотнім і забутим Богом і людьми. Зла доля в останні дні кпить собі з нього немилосердно.
Невідомо, скільки сидів би хлопець у непорушності, коли б його не вернув до притомности сердитий шлунок. Він знову забурчав, і Данкові видалося, що його хтось зсередини потягнув нетерпеливою рукою.
— Ах! — звівся він на ноги. — Ну, що ж — не пощастило і цей раз, але й страти нема. Піду до ріки — може поцілю списом яку рибу. Спробую їсти сиру. Це навіть далеко корисніше, як їсти смажену, чи варену...
Він уже ступив був кілька кроків, але потім роздумався і вернувся до погаслого вогнища. Розгріб ледве теплий попіл, витягнув з-під нього чотири маленькі чорні вуглики і почав на них дути. І — о, радість! — на вуглинках з’явилися живі червоні цяпочки[27]! Данко мав охоту пуститися в танець від радости, але від цього стримував його страх, що слабеньке тепло без помочі може скоро вмерти. Не перестаючи дмухати, Данко напомацки збирав довкола себе тендітні стебельця сухої трави, обережно прикладав їх до жаринок і дмухав, дмухав, аж йому в горлі пересохло і перехопило віддих.
Трава починала тліти, але не загорялася, а вуглинки також тліли і маліли на очах. Данко з відчаєм розглянувся і тут помітив на гілляці корча цілий віхоть якогось засохлого паразита, що зовнішнім виглядом цілком нагадував конопляне клоччя. Не перестаючи дути, сягнув рукою по цей віхоть, розправив його, перекинув до нього вже вмираючі жаринки і почав розмахувати ним рукою то в один, то в другий бік. Волокно затріщало, задиміло і посипало іскрами, а потім взялося полум’ям. Тоді Данко обережно положив його на землю і кинувся збирати щонайдрібніші сухі галузки та підсичувати ними слабенький вогонь.