Спочатку вогняні язички помаленьку й нерішучо тільки лизали сухий корм, а далі все сміліше п’ялися по чорних трісочках, весело переморгувались і накінець затанцювали, розцвівши соняшною квіткою.
Данко звивався, як дзиґа. Він все відскакував до корчів і приносив за кожним разом грубші гіллячки, радіючи несказанно, що має тепер такий великий скарб — вогонь!
Мимоволі сковзнув поглядом до ріки і побачив молоду анту[28], яка підійшла сторожко до берега і, ступивши передніми ногами у воду, почала пити.
Данко тільки зітхнув: ех, йому б оце зараз придався б кусок м’яса! Але що ж — навіть коли б схотів спробувати щастя зі списом — то анта втекла б. Окрім того, кишеньковий ножик мав дуже слабеньке лезо і смертельного удару напевне не наніс би. А тим часом тільки поранена анта могла втекти і затягнути з собою і списа. Ні, ліпше навіть не ризикувати.
І хлопець, тільки скоса поглядаючи на спокусливу анту, ламав на коліні галузки і без перестанку підкидав їх до вогнища. Втім, помітив щось надзвичайне: анта якось дивно шарпнулася, вперлася ногами і стала тягтися усім тілом назад, а голова її в той самий час все більше поринала в воду. Данко стояв здивований і не знав, що це все має означати. Чим більше приглядався, тим більше переконувався, що з антою діється щось страшне. Бідна тварина тупцювала, рвалася назад, падала у воду і знову схоплювалася на ноги, а голова її й далі лишалася зануреною в ріку.
— Бідна тварина! — з жалем зітхнув Данко. Напевне вона хвора. Треба ось тільки забезпечити вогонь, і тоді побіжу подивлюся, що з нею.
Накидавши досить палива, хлопець вхопив свого списа і бігом пустився до ріки. Та, поки він добіг, анта вже лежала у воді і якось дивно ворушилася. Хоч на землю спускався присмерк, однак Данко помітив, що довкола анти хвилюється вода, а в ній то поринає то випливає щось подібне до уламка рапавої кори.
— Крокодили! — здогадався хлопець і кинувся тікати.
Але, відбігши кількадесять кроків від берега, зупинився.
— Чого ж я тікаю, — спитав. — Адже крокодили не наважуються нападати на суші, хіба у воді, або при самому березі. От і анту той крокодил піймав за морду, втопив, а тепер щойно почне їсти. Гм!.. Ну, й мені не пошкодило б також з’їсти кусник тієї анти, тим більше, що я й вогонь маю... Ану, спробую в того ненажери видерти якусь частку...
Данко знову наблизився до води і почав кидати камінням, а одночасно вхопив анту за задні ноги і потягнув до себе. Та крокодил не мав великої охоти пускати своєї здобичі і тягнув її в ріку. І лише тоді, коли Данко поцілив його великою каменюкою просто межи очі — підскочив, тріпнув хвостом і втік. Не тратячи часу, хлопець відтягнув тварину далі від води, розмонтував свого списа, з великою бідою викроїв стегно і побіг з ним до вогнища.
Чи несолена печеня була й справді така смачна, чи ні — дискутувати не будемо. Але Данко так накинувся на неї, як вовк, і з’їв аж так багато, що йому зашкодило. Не дивлячись на втому, не міг спати, а спрага палила його чи не така сама, як в печері Ітакватії. Хлопець облизував сухі уста і заздрісно прислуховувався до недалекого плюскоту ріки, але не важився ані підійти до неї вночі, як рівно ж боявся відійти далі від вогнища, щоб пошукати якогось джерела. Так і прокуняв цілу ніч, постогнуючи і нарікаючи на свою нерозважність та обіцяючи собі на другий раз ніколи більше не ночувати далеко від води.
Правда, в цьому прикрому випадку, як і в кожному іншому, була та своя позитивна сторона, що до самого ранку вогонь горів і відстрашував лісних хижаків. Але й хлопець так змучився, що відчував себе напівмертвим і від спраги, і від втоми, і від їдкого диму, якого він наковтався подостатком.
І коли тільки заблисло сонце, перше. що зробив Данко, — знайшов джерело, напився, потім дбайливо згорнув жар і ліг спати. Думав лише відпочинути годину, або дві, щоб мати силу на дальшу мандрівку. Та, коли прокинувся — сонце вже стояло з полудня, а вогнище так вичахло, що треба було докласти чимало зусиль, аби його роздмухати знову. Хлопець добре розумів, що в теперішній ситуації вогонь є його найбільшим приятелем і найсильнішою зброєю, а тому, поки не розпалив наново великого багаття, ні про що інше не думав.
Коли ж полум’я жадібно вгризалося в грубі гілляки, а вітер почав котити по долині клубами диму, пригадав собі, що вечором застромив на дереві шматок припеченого м’яса, і вирішив пообідати. Та яке ж велике було його огірчиння, коли, замість сподіваного кусника печені, побачив перед собою сточений недогризок, що його й далі об’їдали запопадливі червоноголові мурахи-злодії!..
28
Анта — португальська назва бразильського тапіра, одного з чотирьох видів родини тапірів, звірів ряду непарнокопитих. Тапіри мешкають у Центральній та Південній Америці, а також Південно-Східній Азії.