— І ви переконані, пане Іване, що Данко ніяк не міг врятуватися? — спитав падре Вісенте.
— На жаль, переконаний, отче, — тихо відповів Сокіл, і по обличчі у нього пробігла судорога глибокого болю. — Він втопився або в самій печері, або загинув пізніше, коли його через висаджені двері винесло під водоспад.
— Дивне, дивне все те, що ви оповідаєте... Правду сказавши, коли б не цей портфель з грішми, то я готов би був подумати, що ваше оповідання — тільки витвір хворої уяви....
Сокіл зітхнув:
— Мені й самому тепер здається, що то був сон. Страшний сон!.. А однак я пам’ятаю в найдокладніших подробицях і печеру, і кривавий запис в євангелії, і той довгий хід під водоспад, і виламані двері, що трималися лише на одній завісі... Страшно, отче!..
— Так, це страшно... Дивуюся навіть, як у вас вистачило сили й притомности по всьому пережитому ще й завалювати хід в печеру...
Сокіл знову зітхнув:
— А що ж я мав робити? На острові постійно бувають різні люди, і напевне мало знайшлось би таких, які б встояли перед спокусою заволодіти такими нечуваними багатствами... Зрештою, то зовсім не було тяжко, бо підрита водою скиба землі ледве-ледве трималася.
— Але все ж...
— Ах, отче, я вам уже сказав, що не можу допустити, аби хтось використав для себе таємницю, за котру мій син заплатив життям... Бідний мій Даночко!.. Горда, золота душа!.. Як я горджуся і як болію за тебе!..
Нові сльози витиснулися на батькові очі й побігли по скронях.
— Так, — сказав священик, — таким сином можна гордитися. Він був твердим і послідовним у своїх вчинках, як стара людина, до самого кінця. Герой!..
В кімнаті запанувала мовчанка.
— Ви втомлені, пане Іване, — чуло сказав священик. — Тепер відпочиньте трохи...
— Ні, ні, отче. Я зовсім не втомлений і сьогодні взагалі не почуваю себе хворим. Тільки ота ослабленість не дозволяє мені звестися на ноги... Але, отче парох, скажіть, що тепер робити далі?
— Що ж ви хочете робити?
— Я хочу насамперед якось позбутися того поручника.
— Це неможливе, пане Іване. Він не вступиться звідси так довго, поки не дослідить всієї справи.
— Я, власне, того боюся. Хоч печера і засипана, але тепер її легко відкрити. Досить сильного дощу — і вода знову прорве хід. Скарби треба забрати. Тоді у мене будуть розв’язані руки, і я зможу сказати правду Шав’єрові.
— Як же ті скарби забрати?
— Сказати Коарасіабі. Нехай він собі робить з ними, що схоче.
— Коарасіаба ще зо два тижні не зможе рухатися. Як же він забере скарби і куди їх подіне?
— Гм!.. Це правда. Що ж зробити, щоб тих скарбів припадково хтось не викрав?
Отець Вісенте усміхнувся сумно і хитро заразом:
— Я про це подбаю...
— Ви? — здивувався Сокіл.
— Так, я!
— Яким способом?
— Скажу про Велику Кобру.
— Ви вірите в неї?
— Чому ж би ні? Чи є щось такого неймовірного, що в озері Великої Кобри живе велетенська гадина, яка може пожерти людину? Самі ж кажете, що Данко про це записав, і той бідний Онофре, — царство йому небесне! — також це підтверджував. Тепер навіть моїм обов’язком є остерегти людей перед небезпекою...
— Поручник Шав’єр в це не повірить і вашу осторогу перед людьми постарається висмішити.
— Не бійтеся, пане Іване, в моїй парохії моє слово є авторитетним, і ніхто не повірить більше поручникові, як мені.
— Правда...
На якийсь час обоє замовкли.
— Мене ще одне непокоїть, — обізвався після павзи священик: — отой Арасі...
— О, цього я хотів би піймати у свої руки! — понуро указав Сокіл.
— Ех, пане Іване! — зітхнув падре Вісенте. — Ви б нічого йому не зробили. Що з нього питати? Дикун! Боюся, що його вже стрінула гірша кара від тої, яку ви могли йому завдати...
— І це правда... Але кого ж то Семипалий так хитро пустив по його сліді?
— Я думаю, що Зенобія.
— Якого Зенобія?
— Ви його ледве чи знаєте. Є такий один кайпіра[30], що живе в Мато Ґроссо. Добрий чолов’яга, але затятий на смерть. Його, власне, отой Семипалий-Онофре пустив з торбами. Свого часу то була дуже голосна справа... Так от я думаю, що Зенобіо й гнався за Арасі, думаючи, що женеться за Онофре:
— Мені щось багато неясного в тій справі. Чому Зенобіо думав, що женеться за Семипалим?
— Я того також не знаю, бо й покійний Онофре того не міг сказати. Але я сьогодні ж пошлю людей до Зенобія і перекажу йому, щоб він прийшов сюди.
— А чи не ліпше вислати туди Шав’єра?
— Ні, пане Іване, на це я не маю права. Онофре дозволив мені сказати правду лише вам і Коарасіабі — більше нікому. Та й як я можу послати туди Шав’єра? Що йому сказати?