Свисти і крики, що доходили знадвору, злостили Арасі й позбавляли його можливости спокійно думати. Тому він з полегшею зітхнув, коли почув, що дикий галас поволі затихає.
***
Та, на жаль, це тривало недовго. Мараґіґана, котра навістила Аірі, була, очевидно, сліпа й глуха, бо зовсім не зважала на силу й хоробрість молодого морубішаби, як рівно ж не злякалася погроз, і таки зробила своє: ледве скінчили довкола хворого обхід останні члени племени, як Аірі помер.
І над оселею знову знявся крик. Голосили й кричали чоловіки, жінки і навіть діти, як того вимагає звичай. Особливо ж голосно лементувала молода вдова:
— О, Аірі, мій хоробрий муже і сильний морубішабо!.. Чому ж ти не маєш ні одного брата?! Твій би брат став вождем племени, а мене взяв би за жінку!.. Хто ж тепер буде морубішабою?.. Хто мені тепер стане мужем?..
Дійсно, по закону племени, пост морубішаби переймав звичайно його син, або брат. Коли брат, то він був зобов’язаний разом з новим постом взяти за себе і жінку померлого брата. Але Аірі не мав братів, а був вибраний недавно морубішабою за славу найсильнішого мужа в племени і найвідважнішого та найспритнішого мисливця та воїна.
Коли б Аірі мав дорослого сина, то морубішабою став би його син. Та, на жаль, по покійному вождеві не то що дорослого, а взагалі ніякого сина не лишилося, натомість лишилося три маленьких донечки. І тому перед племенем стало поважне питання про вибір нового морубішаби. Одні вже називали Тамандуа, сила й хоробрість якого останнім часом притьмарила подвиги Аірі, другі були за Жакватірікою — батьком чотирнадцяти дітей, але покищо команду перебрав старий Інає, і всі його слухали.
Давши розпорядження — копати могилу для покійника, Інає в товаристві кількох найстаріших мужів пішов до оки Аірі і взявся приготовляти померлого морубішабу до похорону. Для того мерця спочатку розмалювали з найбільшою дбайливістю, вбрали в пишне акванґапе[39], положили коло нього арауе[40], а потім загорнули в найкращі шкіри і сповили шнурками разом з гамаком, на котрому він помер.
Поки діди споряджали покійника, молоді хлопці з плачем та криком копали посеред окари могилу. Озброєні великими мушлями та камінними черпаками, вони спочатку вирили глибоку, круглу яму з двома східцями. З дна цієї ями почали рити нору, таку, як піч на хліб. Так що могила в цілому мала форму величезного чобота, що До середини халяви вгруз у землю.
Коли могила була готова, діди взяли довгу жердку, просунули її через горішню й долішню петлі гамака і поволі понесли до ями. Тіло мерця, подібне до веретена, важко погойдувалось, а в племені знову знявся лемент і голосіння. Жінки падали на землю, рвали на собі волосся і посипали голови землею. З кожної оки принесено великі плетені таці з вареним рижом[41], печеною рибою, овочами і т. д. Не забули також зброї і знарядь покійного: тут лежали його лук і стріли, спис, танґвапема[42], кам’яна сокира і дерев’яний ніж.
Під страшні ридання й душу роздираючі голосіння морубішабу спустили в яму, поклали коло нього їду, зброю і знаряддя і засипали землею.
Похорон скінчився, а з ним відразу скінчився й смуток. Все плем’я за кілька хвилин забуло про Аірі й натомість зайнялося чимсь іншим, а саме, питанням — хто буде тепер морубішабою?
Фрузя
Від того часу, коли Данко, покинувши долину ріки, вернувся назад до пам’ятного місця, де між ним і сукурі відбувся смертельний двобій, минуло три дні. Три дні блукав він примхливими рукавами провалля і нарешті переконався, що заблудив.
Потік, берегом якого він ішов перший день, розбивався вгорі що-кілька метрів на дрібніші струмки, а ті ділилися знову на ще дрібніші й зникали зовсім, або приводили хлопця до ледве помітних джерел, що просочувалися з-під землі. Ціле провалля нагадувало своєю формою величезний морквяний листок і мало стільки розгалужень, що в них не можна було не заблудити. І хоч Данко добре знав, де є схід і захід, а де північ і південь, то все ж мав таке враження, що опинився в зачарованому зеленому лябіринті, і надарма шукав дороги назад, до того місця, де його викинув підземний потік.