Вмить забувши і деревце і всяку небезпеку, Данко скочив наперед, розмахнувся списом і з цілою силою метнув його в живий клубок. До пискливого лементу мавпеняти й Фрузі долучився дикий стогін пораненого хижака, і спис, перехилившись вниз, тяжко впав вістрям на землю. Данко ще тільки ледве вспів помітити, як звільнилася з нього пума і, звиваючись, як дощовий хробак, покотилася вглиб лісу, а натомість на списі залишилося настромлене мавпеня. Обкривавлене й обдерте, воно ще жило і судорожно тріпалося хвостиком і всіми чотирма ручками, ніби старалося увільнитися зі списа.
Данка це так потрясло, що він зціпив зуби, аби не закричати з жалю, і мерщій кинувся до нещасної тваринки. Серце його краялося і руки тремтіли, коли він стягав зі списа мавпенятко, котре вже було непритомне і тільки дрібно тріпотало, розстаючись з життям. Данка здавило щось за горло залізною рукою, на очі у нього виступили сльози, і він сам собі не вірячи, дивився широко розплющеними очима то на мавпеня, то на свої обкривавлені руки і говорив глухим тремтячим голосом:
— Фрузенятко!.. Бідне, маленьке Фрузенятко!.. Я не хотів, Бог мені свідком, що не хотів!.. Я думав урятувати тебе... Але, бач, як воно вийшло.....і
Нараз, здригнувся з несподіванки: Фрузя непомітно підкралася до нього, спритним і скорим рухом вибила у нього з рук свою дитину, відскочила на кілька кроків далі й сіла на землі. Вона почала пильно перебирати шерсть на немовляті, нюхала його, облизувала, потім хапала за хвіст, або за лапку, стріпувала ним з цілої сили і тоді пригортала до грудей. Видно, в голові бідної матері ніяк не могла зміститися думка, що її дитинка вже мертва. Але, коли вона це зрозуміла, то запищала жалібно, скривилася, і з очей у неї потекли рясні сльози. Прикладаючи свою ручку до рани, нанесеної списом, Фрузя зиркала на свою долоню, потім показувала її Данкові й при тому розпучливо щось белькотіла, ніби хотіла сказати: «Бачиш? Кров!.. Це ти убив мою дитину! Нащо ти це зробив?» І, облизавши з долоні кров, наново прикладала свою руку до рани і знову, показувала її хлопцеві. В її сльозах, в рухах, у виразі мордочки було щось таке моторошне, що Данко не витримав: вхопив свого списа і бігом побіг з лісу, відчуваючи на плечах тягар великого злочину.
Ледве-не-ледве примусив себе назбирати трохи ріща[44] і розпалити багаття. Вже не пропалював землі, як це робив перед тим, не схотів навіть думати про вечерю і сів коло вогнища, схиливши голову на коліна.
Але Фрузя не давала йому спокою. Вона то вискакувала на дерево, то злізала на землю й підходила зовсім близько до Данка, потрясала перед його очима своєю мертвою дитиною і все прикладала дрібну долоньку до кривавої рани та показувала її зі сльозами в очах.
Вночі мавпа щезла, і Данко навіть трохи задрімав. Правда, сон його був дуже неспокійний, бо докучав йому голод, непокоїла відсутність безпеки, а на додаток ще й мучило сумління.
Та на другий день, ледве лиш заблисло сонце, Фрузя з’явилася поблизу нього на дереві. Мавпеняти вже не було, але Фрузя, видно, ще його добре пам’ятала, бо, коли тільки Данко кидав поглядом в її бік, вона щось докірливо й сердито пищала і вертіла своєю розумною, маленькою голівкою.
Годі сказати, що саме прив’язало мавпу до хлопця, але навіть і тепер, після смерти малятка, вона не відставала від нього і йшла за ним крок-в-крок, як тінь, як живий докір доконаного злочину.
Дванадцять років назад
— Слухай ти, ботокуде! Запам’ятай, що день моєї смерти є рівночасно днем і твоєї смерти. Так сказали духи. І коли твої піяґи[45] не підтвердять цього пророцтва — можеш спекти з них печеню!— так сказав старий Ітапіра до Убіражари в день пам’ятного погрому ґваянської оселі.
Убіражара злякався і зробив знак, затримуючи своїх вояків.
— Почекайте, ще не вбивайте його!.. А ви, піяґи, чули, що сказав цей старий ґваянець?.. Отож, ідіть, поговоріть з духами і спитайте їх, чи дійсно воно так є...
Розгублені жреці ботокудського племени вклонилися і поспішно віддалились на розмову з духами.
Коли вернулися по якомусь часі, сказали:
— Кам’яна Риба говорить правду, Боже Вогню: Мараґіґана вас обох навістить в один і той самий день...
— Коли так, — нахмурився Убіражара, — то пустіть Кам’яну Рибу! Ніхто не сміє його зачіпати, а всі повинні пильнувати, щоб з ним нічого поганого не сталося...