І от одного дня, коли Убіражара сидів самотно на окарі, вкрай пригноблений особливо неспокійною ніччю, до його чуйних вух донісся надзвичайно бадьорий і радісний гук з табору ґваянців.
— Тату! — крикнув Убіражара до свого старшого сина. — Піди розвідайся, чого вони так радіють?
Присадкуватий, клишоногий Тату миттю зірвався з місця і зник за найближчою окою. Вернувся нескоро, задиханий і зляканий.
— Вони мають свого морубішабу! — крикнув ще здалека. — Кам’яна Риба сьогодні поклав знак сонця на грудях Ранка!..
— Ранка?! —здивувався Убіражара. — Якого Ранка?
— Ранка — сина Квітки — внука Соняшного Волоса... Там тепер велика радість!..,
— Що?! Та Ранок іще ж дитина!..
— Кам’яна Риба сказав, що довше не можна чекати, бо він скоро відійде на Блакитні Гори... Останнім часом Мараґіґана віщує йому погані сни...
— То що з того? — спитав Убіражара і відчув, як у нього похололо серце.
— Бо так, — пояснював далі Тату: — знак сонця на грудях майбутнього морубішаби ґваянців може наколоти тільки найстарший піяґа племени...
— І ти бачив хлопця?
— Бачив. Має отаке велике акванґапе на голові, а в руках — арауе. Коли ти помреш — я хочу мати таке саме!..
Убіражара був такий схвильований, що не звернув уваги на відверте бажання свого сина, і тільки спитав:
— Чому ж ти не вбив його?
— Ти не казав — я не знав..
— Дурень! — крикнув Убіражара і, припечатавши цю характеристику ударом кулака по синовій голові, побіг до оселі ґваянців.
Вартові загородили йому дорогу і не пустили за частокіл.
— Ботокуд не має права переступати брами ґваянської оселі! Чи ти про це забув?
— Я хочу говорити з Кам’яною Рибою! — задихаючись сказав Убіражара.
— Але Кам’яна Риба напевне не схоче говорити з тобою! Він тепер зайнятий.
Та старий піяґа, почувши суперечку біля входу, прийшов сам.
— Чого треба ботокудові? — спитав згірдливо.
Убіражара став у горду позу:
— Я, бог вогню й морубішаба з Долини Іґурей, питаю: хто дозволив вибирати тут, у моїх володіннях, ще одного морубішабу? Ти хочеш порушити мир між нашими племенами? Та й який морубішаба з дитини?
— Між нами ніколи не було миру, а ти ніколи не був богом вогню, ботокуде! Яке тобі діло до нашого морубішаби?
— Я вб’ю його!!!
— Ти його не вб’єш, ботокуде, бо ми не дамо!
— Я спалю знову вашу оселю, як спалив уже раз! Пам’ятаєш?
— Навіщо маєш палити нашу оселю? — спокійно спитав Ітапіра. — І так довго жити не будеш. Я відчуваю свою близьку смерть, а вона буде й твоєю смертю, як сказали духи. Пам’ятаєш?
— А я не відчуваю ніякої смерти! — кричав Убіражара, і невідомо було, кого він хоче переконати: себе, чи Ітапіру.
— Не відчуваєш?
— Ні!
— То ти сліпий і глухий, ботокуде! А я тобі кажу, що ми вже ледве чи будемо пити ауаті-ї на святі кавінь[52]...
— А я тобі кажу, — лютився Убіражара, — що ще перед святом кавінь я зап’ю вашого печеного морубішабу напоєм з ауаті на святі перемоги над вами!
Один з вартових, обурений такою зневагою, махнув танґвапемою, і була б розскочилася Убіражарина голова, коли б тяжкої зброї не перехопив другий вартовий. Він штовхнув розлюченого ботокуда з такою силою, що той перекинувся на спину, і сказав:
— Буде з нього! А вбивати не смій! Вдариш його — а поцілиш в Кам’яну Рибу. Не можна!.. — і, звертаючись до Убіражари, додав: — Тікай!..
Коли Убіражара, погрожуючи і лаючись, побіг геть, Ітапіра вернувся назад, щоб скінчити перервану нараду племени.
— Я знав, що так воно буде, — заговорив до ґваянців, — тому все затягав позначення Ранка морубішабським знаком. Бо той знак принесе нащадкові сонця не лише почесті, але й небезпеку. І тому знайте ви, піяґи і ви, мужі, і ви жінки ґваянські: тепер щойно почнеться боротьба. Ботокуди схотять забити останнього морубішабу Соняшної Династії, щоб ми й надалі лишилися безголовими.
— Ми не допустимо того!!! — закричали ґваянці. — Ми не дамо нашого молоденького морубішабу!..
— Ми заховаємо його за нашими спинами!..
— Так, — погодився Ітапіра, — ховайте його. Ранок не сміє виходити з оки і показуватися навіть на окарі.
— Як?! — запитав Ранок. — Сидіти весь час в оці?! Хіба ж я немовля?! Я не витримаю так!..
Ітапіра ласкаво поклав руку на голову юного морубішаби.
— Це недовго, сину, — сказав. — Це тільки доти, доки буде живий Убіражара. А я знаю, що нам вже мало лишилося... Будь спокійний і роби те, що я кажу...
52
Кавінь — традиційне індіанське свято напоїв. Коли приходить сезон на якісь овочі — жінки виготовляють з них напої, і тоді ціле плем’я справляє свято кавінь. Такі свята не мають строго визначених дат і відбуваються по кілька разів у році.