А поруч з тим пістоль і ґудзики від Данкової сорочки, знайдені у хатині на острові, вказували на те, що хлопець був у товаристві Семипалого і Рижої Корви. Ба, більше того: на рукояті закривавленого ножа виявлено відтиски пальців, що не були ні пальцями одного, ні другого злочинця. Шав’єр тільки міг припускати, що це були пальці Данка, або Арасі, але перевірити того не міг, бо не мав з чим тих відтисків порівняти.
Лишалося тепер ще вияснити, яким чином Данко попав у таке страшне товариство, яку ролю відігравав у тому Арасі і де могли подітися обидва хлопці разом з Рижою Корвою? Розшуки за ними продовжувались, але не давали ніяких вислідів, і вже всі, а найбільше сам Шав’єр, стратили надію на те, що з них щось вийде.
— Слово чести, Це виглядає, як змова! — сердився Шав’єр, нервово ходячи по кімнаті. — Вони всі щось знають і щось криють від мене! Не розумію тільки, чому? Ну, вже не кажу про отця Вісенте; він священик і не сміє нічого зраджувати, хоч напевне знає найбільше, коли сповідав Семипалого... Той старий дикун мене також не дуже дивує, бо то дикун. Але сам Сокіл?! Чи ж він менше зацікавлений тут від мене? А той малий?.. Ану, приведіть-но його ще раз!..
І «малий», себто Бенедіто, в таких випадках знову ставав перед грізними очима поручника. Бідний муринчук і далі сидів під арештом, а постійні допити замучили його цілком. Хлопчина пожовк і висох, як осінній лист, спалений морозом, але вперто тримався свого і все переконував, що Семипалий і Рижа Корва хотіли відібрати у нього гачок на рибу.
Це особливо лютило Шав’єра, бо він уже знав твердо, що тих криміналістів[6] муринчук ніколи й на очі не бачив, а довідався про них з розмов двох поліціянтів, котрі сторожили під його дверима в першу ніч арешту. Знав також Шав’єр, що в цю заплутану історію був умішаний ще хтось, кого Бенедіто смертельно боявся і нізащо не хотів назвати, але поручникові і в голову не приходило, щоб цією страшною особою міг бути Коарасіаба.
За впертість і брехню Шав’єр карав Бенедіта ув’язненням, хоч це і суперечило приписам законів про неповнолітніх, і не дозволяв йому ні з ким бачитись. А коли приходила прибита горем, заплакана Барбара, Шав’єр говорив до неї навмисне голосно, так щоб його міг чути Бенедіто:
— Я не тільки дозволив би тобі бачитися з сином, а й взагалі пустив би його додому, але він сам того не хоче. І ти даремне побиваєшся за ним. Він не вартий твоїх сліз. Твій син більше турбується злодіями, як рідною мамою.
— О, ваша ексцеленціє! — ридала Барбара. — Прошу так погано не думати про бідного хлопця!.. Запевняю вас, що він завжди був дуже добрим і ніжним сином... Я сама не знаю, що з ним сталося...
— Ну, вже я бачу, який він ніжний і добрий!.. Ні, він упертий і безсердечний! А тому йди собі, жінко, додому: я нічого не можу для тебе зробити.
Бенедіто, слухаючи тих розмов крізь двері, заливався сльозами і гриз від жалю кулаки. Та все ж і в таких випадках йому ніколи й на хвилину не приходила думка, щоб зламати присягу. Навіть коли б і не боявся Коарасіаби, то і тоді не зрадив би його, дарма, що присягнув тоді під впливом страху.
І от так одного дня, коли він, вичерпаний і змучений черговим допитом, сидів такий самотний і нещасливий на своєму арештантському ліжку, — двері несподівано відчинилися і в кімнату увійшов падре Вісенте. В першу хвилину Бенедіто не вірив своїм очам від радости, але зараз же зірвався з місця, обняв коліна священика і заридав на цілі груди.
— О, падке!.. О, падке!.. О, падре!.. — повторював він і тулив мокре від сліз лице до довгої ряси.
Зворушений священик підвів його з підлоги, посадив знову на ліжко і пригорнув чорну кучеряву голову до своїх грудей.
— Заспокійся, сину, — говорив лагідно, — і не плач... Бачиш, як воно в житті трапляється... Знаю, що тобі дуже гірко, але ти не попадай в розпуку. Будеш бачити, що це все добре скінчиться. Я ж переконаний, що ти ні в чому невинен.
— О, падре!.. Мій добрий, солодкий падре!.. — захлипав наново Бенедіто. — Я таки й справді ні в чому не винен... Я тільки не можу сказати правди, і за це мене мучать... А я ж нікому нічого злого не зробив!..
— Цить, Бенедіто, цить!.. Не можеш сказати правди? Нікому? Навіть священикові?
— Нікому. Я присягнув...
— Бенедіто, — споважнів падре Вісенте, — скільки разів я вас у школі остерігав перед тим, щоб ви присягами не жартували?! Присягати за будь-що і перед будь-ким — гріх! Забув?.. Отже, я тебе звільняю від тієї присяги і раджу сказати мені всю правду.
Бенедіто перестав хлипати і сидів, низько опустивши голову.
— Добре, — обізвався по надумі, — коли падре мене звільняє від присяги, то я скажу... Але... але я боюсь...
6
Тут під словом «криміналісти» маються на увазі, звичайно, не борці проти криміналу, а навпаки — кримінальники, злочинці.