«Боже! — крикнув у душі. — І чого ж то я такий недогадливий?! Адже Семипалий сказав ясно, що пустив по слідах Арасі якогось чоловіка. Тим чоловіком був Зенобіо. Він, коли з’явився на виклик падре Вісенте, перш усього пішов висповідатися, а потім зложив свідчення Шав’єрові. Священик не міг мені нічого казати, а в Шав’єра могли також бути свої міркування. Що ж до дати?.. Ну, хіба ж не могло статися, що Данко й Арасі загинули в той самий день?.. Загинули... Ах, Боже, яке то страшне слово!..
Та вголос Сокіл не сказав нічого про свої міркування, тільки ще раз наказав індіянинові, щоб той не покидав човна, а сам пішов у глиб острова, в ту сторону, де мусіло бути озеро Великої Кобри.
«Коли вже я дістався сюди, то треба перешукати ще раз печеру», — думав собі, уважно вибираючи дорогу.
Плутався він по хащах наосліп з годину. В літню пору вже б розвиднялося, але саме тепер стояли дуже короткі дні, і до світанку треба було чекати ще добру годину.
Перед світанком темінь згустилася ще більше, і Сокіл тільки з великим трудом пробивався вперед.
І нараз він прикипів до місця: до нього донеслися сухі звуки пострілів і крики.
Сокіл тільки хвилинку постояв, прислухаючись, але потім з усіх сил рванувся в тому напрямі, звідки доходили відголоски якоїсь тяжкої боротьби.
Та бігти було страшно тяжко. Незнайома місцевість, нерівний терен, болото під ногами і гущавина ставали непоборними перешкодами. Сокіл кидався то в один, то в другий бік, падав, загрузав у трясовиннях, обпікався на жалких рослинах, вганяв у своє своє тіло колючки, і нарешті зупинився. Бахнули ще кілька разів постріли, донісся ще слабий відгомін криків, а потім усе стихло.
Сокіл присів на землі, бо вже не мав сили. Він і так був нездоровий, а тепер, після їзди човном і витрачених у великому напруженні останніх зусиль, не був спроможний навіть віддихатися. І тільки, коли засіріли перші несміливі проблески світанку, — піднявся знову на ноги та рушив у дорогу.
Ледве ступив кілька кроків, як почув гуркіт човна, і спинився знову:
«Що це все має означати? — подумав. — Чи не зустрівся Шав’єр і справді з Великою Коброю?»
Але довго роздумувати він не міг, бо боявся, що його втеча буде викрита, і падре Вісенте зараз же зорганізує погоню.
Прийшов до озера Великої Кобри тоді, коли сонце вже піднеслося і вдарило промінням просто на завалений землею вхід до підземелля. З завмираючим серцем Сокіл придивився пильніше і побачив, що вхід був відкритий.
«Значить, тут уже хтось був! — подумав зі страшною тривогою. — Значить, скарби викрито! І напевне той, хто їх викрив, не залишив на місці нічого!»
І Сокіл вгадав: скарбів у печері вже не було...
А лисичка його — гам!..
Інтуіція, на яку всеціло поклався Данко, не завела, і за пару годин несподівано для себе самого він вийшов просто на ряд каміння, коло якого був убив сукурі. Далі починалася вже знайома місцевість, і веселий Данко йшов бадьорим кроком вздовж потока, наспівуючи:
Фрузя тепер не лише не тікала, а, навпаки, стала дуже сміливою і навіть настирливою. Вона вже ніяк не хотіла пнятися по деревах і вибрала собі кращий спосіб подорожування, вмостившись зверху на Данковому наплечникові.
Спочатку це тішило хлопця, але пізніше, коли припекло сонце, а шнурки наплечника врізались в тіло, він почав скидати Фрузю додолу. Та вперта мавпа не слухала, і, ледве Данко ступав кілька кроків, як вона знову чіплялася за його одежу і миттю опинялася на наплечнику. Хвилинку сиділа тихо, але зараз же починала заглядати до мішка, шарпала шнурки, смикала Данка за волосся або нюхала його вуха і пробувала їх на зуби.
— Фрузя! — кричав Данко, затуляючи вуха руками. — Не дурій і сиди тихо, бо скину на землю! Мої вуха не є капустяними листками, і ти не маєш чого їх куштувати!..
Фрузя, почувши своє ім’я, негайно перехилялася наперед, запитливо заглядала Данкові в обличчя і показувала язика.
— Ну й мавпа з тебе! — сміявся Данко. — Справжня мавпа! Та ти ж мене затримуєш, нерозумне сотворіння!..
Фрузі, однак, це було байдужісенько, і вона не звертала найменшої уваги на Данкові докори, продовжуючи свої витівки.
Сонце вже ставало на полуднє, а хлопець від учорашнього дня нічого істотного не їв. Втративши свого поганенького списа, він одночасно втратив і можливість піймати хоч би рибу, бо факон для цієї цілі не надавався.
Та от помітив він, що до потоку простує тату[55]. Цей великий мурахоїд, вкритий міцним панцирем, цілком подібний до черепахи і відрізняється від неї хіба формою голови і будовою лап. Тату, як і його «колеґа по фаху» — тамандуа — має надзвичайно сильні ноги з ціпкими лазурями, так що коли він ними вчепиться за землю, то відірвати його неможливо. Зате, відірваний від ґрунту, тату стає цілком безпомічним.
55
Тату — великий мурахоїд, що має твердий панцир. Вполювати його дуже тяжко, а м’ясо тату належить в Бразилії до найбільших лакоминок.