Щойно тоді Фрузя зіскочила з дерева, підбігла за хлопцем, вчепилася за наплечник і вмостилася знову на своє місце.
Після ситного обіду Данко відчув приплив доброго гумору та ще веселіше помаршував за течією потока, насвистуючи Колобкову пісеньку та час-до-часу добродушно покрикуючи на вертку, пустотливу мавпу. Він тепер був переконаний, що до вечора стане над берегом Парани, а, може, й зустріне людей.
Дорога скоро тікала назад, і віддаль між ним та початковим пунктом його безплідної мандрівки помітно скорочувалася. Як міркував Данко, до гирла підземного потока залишалося ще не більше кілометра.
І от несподівано побачив він, що зовсім недалеко за скрутом провалля підноситься вгору дим. Серце хлопця так радісно забилося, що він мало не закричав на ціле горло. Дим, дим!.. Де є дим — там є вогонь. А де є вогонь — там мусять бути й люди!..
Данко забув про всяку обережність і бігом побіг вдолину. Переступаючи через стовбур півзгнилого дерева, що розляглось упоперек потока, він вже побачив навіть виразно вогнище і сильвети[56] людей коло нього. Але в тій же хвилині скрикнув і затрясся цілим тілом: велика жарарака[57], обвившись довкола чобота, вп’ялася зубами в його тіло нижче коліна.
Фрузя, як би її хто здмухнув, — відразу стрибнула до лісу, а Данко, не тямлячись від болю, розпуки й шалу, вхопив гадину голою рукою просто за голову, другою рукою — трохи нижче і рванув з цілої сили. Розірвана надвоє жерарака заскакала по траві, звиваючи і розвиваючи в останніх конвульсіях свої блискучі кільця.
Данко, трясучись і клацаючи зубами, скинув моментально мішок, витягнув з нього білизну, подер її на паски і тісно перев’язав ногу вище коліна. Тоді з трудом стягнув чобіт, закотив холошню штанів і побачив, що нога пухне на очах, набираючи фіялкового кольору.
— Вогню, вогню!.. — стогнав Данко. — Перш усього — випалити рану!..
Але, хоч думав добре, руки стали неслухняні і відмовляли служити. Ледве-не-ледве добув буска-пе, черкнув його об чобіт, приложив до рани і, стиснувши зуби, придавив долонею.
Буска-пе негайно вистрілило і вирвалось з-під руки, а жахливий біль видушив з хлопця чисто звірячий рик.
— Рятунку!!! — кричав він, качаючись по траві. — Рятунку!..
Кров бухнула йому з носа і з вух, нога стала зовсім нежива, і свідомість почала заволікатися вогненою запоною.
Роблячи над собою неймовірні зусилля, він витягнув ще фоґет, перший, який попався під руки, шарпнув за шнурок, але вже не бачив і не чув вибуху. Тільки в мороку непритомности, що насувалася на нього, як чорна хмара, все крутилися слова пісеньки:
— Ні, не лисичка, — поправив себе Данко. — Не лисичка...
Це була остання Данкова думка...
Завіса починає підноситися
— Марія Санта, як мене той бік болить!.. Підмости мені, друже, якось зручніше подушку... У-у-й!.. Ох-ох-ох!.. Так, вже краще... Дякую...
Поручник Шав’єр аж зблід від болю і, заплющивши очі, тяжко відсапувався.
— Може, ти би ліпше не говорив? — спитав його колега — поручник Морейра, що прибув на допомогу.
— Ні, ні, розмова мені не шкодить. Однаково болить, чи говорю, чи ні...
Шав’єр помовчав трохи, а тоді став продовжувати перерване оповідання:
— Так от, підозріваючи, що за тими поголосками щось криється, я вирішив ще раз особисто поїхати на острів і перешукати місцевість коло озера Великої Кобри. Взяв зі собою четверо людей і поїхав.
Ми прибули до Ґваїри перед самим вечером і, поки дібралися до того озера, вже зовсім стемніло. Я наказав не розкладати вогню і взагалі нічим не видавати нашої присутности. Мої люди, налякані тими фантастичними поголосками, були настроєні вкрай песимістично і все намовляли мене йти ночувати до відомої вже хатини мисливця. Але я, ніби щось передчуваючи, не погодився, і наказав таки залишитися на березі озера.
Спати з нас ніхто не міг, бо, правду сказавши, вночі на тому острові дуже несимпатично. Отже, ми куняли, сидячи до пів на четверту ранку, але не чули й не бачили нічого.і
Але в третій тридцять дві Жоакінь почув якийсь підозрілий шелест з протилежного боку і сказав мені. Ми посхоплювалися і стали чекати. Та не чули й не бачили нічого. На всякий випадок я розпорядився, щоб всі були напоготові і позаймали по можливости найзручніші місця. Минуло ще тридцять шість хвилин...
57
Жарарака — бразильська отруйна змія родини гадюкових. У Бразилії найчастіше люди зазнають зміїних укусів саме від жарарак. Їхня отрута досить сильна й небезпечна для людини, викликає сильний набряк, почервоніння, крововиливи й некроз тканин в області укусу. Смертність серед людей при відсутності сироватки може досягати 10-12 %, при своєчасному та правильному лікуванні укушені одужують.