Обидва поручники обмінялись довгим поглядом і одночасно крякнули з досади.
— І що ти на все це скажеш? — спитав Морейра.
— Я тобі вже сказав, що мене нічого не дивує. Несподіваним для мене є хіба лише оте дивне й скоре морубішабство та ворожість ґваянців. А про решту я вже дещо догадувався, хоч і мовчав. Коли Данко прийшов до Зенобія у товаристві Рижої Корви, то Арасі напевне залишився з Семипалим.
— Ясно! — згодився Морейра. — Рижа Корва і Данко пізніше попливли вкраденим у Зенобія човном через Парану і опинилися на Ґваїрі. Семипалий мусів їх там дігнати. Бійка, безперечно, виникла через гроші. Це все зрозуміло.
— Вибач, приятелю, що я тебе переб’ю, бо це всім зрозуміло. А ти б, може розпорядився, щоб люди поїхали Закаріясові на підмогу? Вже темніє...
— Зараз іду. Кого вислати?
— Доручи цю справу Жоакіневі. Він діяльний хлопець, і на нього можна покластися сміло.
Висилка, однак, затяглася, оскільки в останній хвилині виявилося, що обидва моторові човни несправні. Морейра сердився, ганьбив за таке недбальство і не відступив доти, доки, не переконався, що мотори працюють бездоганно.
Виправивши під наглядом Жоакіня в одному човні п’ять поліцистів, Морейра вернувся до посту на вечерю. Тут застав доктора, який прийшов відвідати Шав’єра.
— Як же, докторе, з моїм колегою? — спитав, вітаючись.
— В порядку. Має щастя, що стріли не були отруєні. А самі по собі рани не страшні, і до тижня поручник зможе ходити.
— А як Сокіл?
— Також добре. Позавчора і вчора я за нього дуже боявся, але сьогодні вже можу сказати, що він поза небезпекою, коли, звичайно, знову не схоче утікати.
— А старий?
— Коарасіаба? О, цей мене вже направду дивує! Я попросту не можу повірити, що він міг встати, перелізти зі своєю загіпсованою ногою через вікно і через браму та ще й дійти до ріки!.. Міцний дідуган, як залізо!
— Я хотів би все таки говорити з Соколом.
— Думаю, що завтра, поручнику, можете з ним говорити.
Зробивши все потрібне коло хворого, лікар попрощався і пішов, а обидва колеги ще трохи поговорили і вже збиралися спати, коли несподівано хтось затупав по дерев’яних сходах і спитав у вартових схвильованим голосом:
— Поручник?.. Де є поручник?..
— Що там сталося? — вийшов за двері Морейра. — Кому потрібно поручника?
— Ваша... Пане... Ох!.. Не можу!..
— Спокійно! — підвищив голос Морейра. — Хто ти є?
— Я — Маріо... Мене всі знають... Тут мій син Бенедіто...
— Ага, вже знаю! — перебив Морейра. — Що сталося, Маріо?
— Індіянин!.. Голий індіянин!.. Ішов так: — Марій зігнувся і почав робити кумедні котячі кроки.
Морейра насторожився:
— Який індіянин? Де ти його бачив?
— Коло манастиря... Індіянин... Ішов тихенько-тихенько...
— Куди йшов?
— Не знаю... Він переліз через паркан... О, ви, ваша ексцеленціе, не повірите!.. Він отак ішов по паркані вгору, як я ходжу по дорозі!.. Отак чіплявся пальцями ніг за дошки і йшов, як по драбині!..
Це, видно, найбільше мурина лякало, бо він аж очима завертав від жаху.
Морейра не тратив більше ані секунди часу. Він гукнув з десяток поліцистів і велів муринові йти разом, щоб показати, де був індіянин.
Ніч стояла тиха і чорна, як атрамент[58]. Морейра наказав найбільшу обережність, і всі, розсипавшись півколом, посунули нечутними кроками у вказанім мурином напрямі.
Незабаром заясніли білі мури будинку, що вирисовувалися неясними контурами у тьмі, а згодом зарябів і дощаний паркан.
Від паркана до будинку було ще яких 30 метрів, і Морейра, напруживши зір, побачив щось дуже підозріле: йому видалося, що одне вікно на поверсі, яке виходило просто на корону високого дерева, було відкрите, а у вікні бовваніла чиясь постать. Гілляки дерева ледь-ледь тремтіли, і звідтам доносився тихий шепіт, адресований, очевидно, до постаті у вікні.
«Хтось є!» — мигнуло в голові поручника, і він вхопився за ракету..
Та в тій же секунді з дерева безшелесно зсунулася на землю якась тінь, а вікно спішно замкнулося.
— Ракети!!! — гукнув на ціле горло Морейра і вистрілив свою. — Держи!..
В блиску вогню мелькнула чиясь гола спина й пірнула в густі корчі гортензій, що росли довкола будинку.
З усіх боків забахкали ракети, і довкола стало видно, як на долоні.
— Сюди, за мною!!! — кричав Морейра, перескочивши паркан.