— Наші човни вже майже готові, — спокійно відповів Ітапіра. — Ми сидимо тут два дні й випалюємо їх з дерева.
— Але берег? Як вийдете до берега, коли тут скрізь гори?
— Хіба ти не знаєш? Он там вихід на берег ріки.
Данко подивився у вказаний напрям і не побачив нічого, але, видно, Ітапіра знав, що говорить, і сумніватися в правдивосте його слів не було підстав.
«І чому мене понесло вгору?! — з досадою подумав хлопець. — Коли б я пішов униз, то досі давно вже був би дома».
Разом з досадою його почала опановувати тривога: Ось він скоро сяде з ґваянцями в човен і попливе. Куди перше плисти? Звичайно до Ґваїри по скарби. Але, чи вони ще на місці? Зрештою, чи він певний, що зустрів того, кого було треба? Здається, що так. Та на всякий випадок слід було ще раз перевірити, і Данко почав обережно:
— Скажи мені, Кам’яна Рибо, як ви сюди попали? Ви йшли шукати Соняшного Волоса?
Але Ітапіра, немов не чув питання, сидів і задумано дивився в далечінь..
— Ти сказав, — обізвався спроквола, — що Світанок не хоче бути морубішабою. Такого випадку ще не було в нашім племени. У нас, як і скрізь, кожен хоче бути морубішабою..
— А Світанок не хоче. Він привик до життя в оселі білих і не думає про поворот до племени.
— То він, може, став у вас морубішабою?
Данко засміявся:
— Ні, Кам’яна Рибо, він не став морубішабою. Він рубає дрова для чужих вогнищ і не має ніякої пошани від білих.
Ітапіра злісно засвітив очима:
— Ви, білі, такі самі, як тапуї! Ви не шануєте нікого, навіть морубішаб, і тому вас уже давно прозвали тапуїтінґами[59]!..
Данко образився:
— Ти не знаєш, піяґо, то й не говори! Світанок став ще гіршим, як тапуя, і його навіть власний дід не хоче знати! Інакше не призначав би Соняшний Волос на морубішабу сина молодшого сина... Ти не любиш багато слухати, тому я не буду оповідати. Ліпше скажи мені, чого ви тут шукаєте?
— Про це тобі не можна знати! — відрубав сердито Ітапіра.
Данко оживився і хитро посміхнувся:
— Чому ж мені не можна знати?
— Тому, що того ніхто не сміє знати, крім нас!
— А коли я знаю?..
— Що ти знаєш? — затривожився Ітапіра.
— Знаю те, чого шукав Соняшний Волос і не знайшов...
Як пума Ітапіра кинувся на хлопця і повалив його горілиць на землю.
— Кажи! — нахилився він над Данком і впився кігтистими пальцями в його плече.
— Ви шукаєте того, — сміливо відповів Данко, ані трохи не злякавшись, — що знаходиться за дверима зі знаком сонця і дасть сили вашому новому морубішабі. Так?
— Так, — ствердив Ітапіра і відразу випустив Данкове плече.
— Я знаю, де шукати, — сказав хлопець, зводячися з землі. — Один я знаю, де шукати. Я був і бачив... Я знайшов!.. Але треба поспішати, бо печера відкрита, і ми можемо прийти запізно... Соняшні Клейноди і скарби можуть вкрасти!..
Договоривши ці слова, Данко так розхвилювався, що аж тремтів. А під індіянами як би хто землю запалив: вони зажестикулювали, заговорили всі разом і в безладному поспіху затупцювали на місці. Ітапіра кивнув, відвів їх в сторону, пошептався з ними, потім підійшов до Данка і сказав:
— Скажи нам, де шукати печери?
— Я поїду з вами і покажу.
— Ти не поїдеш з нами, — твердо відповів Ітапіра. — Ніхто чужий не сміє з нами їхати. Ти звідси підеш в Долину Іґурей.
Данка до живого діткнуло це недовір’я і тон самовпевненого наказу, яким Ітапіра відсилав його в Долину Іґурей.
— Я не піду в Долину Іґурей! — з трудом стримуючи свій гнів, холодно відповів хлопець. — Я вертаюся додому!
Ітапіра наїжився, а очі його запалали гнівом.
— Хлопче! — крикнув остерігаюче. — Я не питаю твоєї згоди, і ти мусиш робити, те, що я наказую!..
— Кам’яна Рибо, — ще холодніше відповів Данко — я не є ґваярець, і ти не маєш права мені наказувати!
— Ми врятували тебе від смерти!!! — закричали індіяни. — Твоє життя належить нам!!! Ми можемо тебе вбити!!! Піяґо, зламай стрілу над його головою!!!.
І перше, ніж Данко вспів запротестувати, чи щось сказати, на його плече тяжко наступила нога старого піяґи, а над головою почувся тріск зламаної стріли.
— Тепер ти наш! — сказав Ітапіра, звільняючи з-під своєї тяжкої стопи Данкове плече і відкидаючи геть переломану стрілу. — Так каже закон племени!..
Хлопець поволі звівся на ноги і гордо випростувався, стиснувши кулаки.
59
Тапуїтіньґи — «білі варвари», ненависницьке означення жорстоких португальців.