— Не бійся, Бенедіто, я відповідаю за це, що тобі нічого не станеться.
— Ой, падре!.. Падре не може з ним битися... він дуже сильний і... страшний!..
— Страшний?.. Хто?
Бенедіто, боязко озираючись на двері, схилився до самого вуха священика і тихенько вишептав:
— Коарасіаба...
— Що?! — здивувався священик. — Він?!
Бенедіто хитнув головою і з благанням в очах поклав пальці на уста.
— І це ти йому присягав? — випитував далі отець Вісенте.
— Так. Він казав, що заб’є мене, що мене ніхто не врятує...
— За що ж це?
— За те, що я комусь оповім про Данка й Арасі.
— А що ж ти про них знаєш?
— Тепер уже знаю, що вони обікрали сеу Івана для тих розбійників і втекли з ними...
— Цього ти не знаєш, Бенедіто, — увірвав його священик, — і тому не говори неправди! Данко нічого ні в кого не крав. Я тебе питаю про те, що ти сам знаєш про Данка й Арасі?
— Нічого сам не знаю. Я лише поміг Арасі занести речі до ріки, а там у човні сидів Данко. Потім..
— Що було потім, Бенедіто, я знаю. Ти мені скажи тільки, де ти побачив Коарасіабу?
Муринчук був дуже здивований: як це? Падре вже все знає? І те, що Бенедіто справді не бачив розбійників, падре також знає?
Священик усміхнувся:
— Так, Бенедіто, я знаю, що ти не бачив розбійників. Але оповідай мені про Коарасіабу.
— О, то було дуже страшно!.. Напав на мене з-заду, вхопив за шию і став душити — отак! — і Бенедіто показав, як саме душив його Коарасіаба.
Далі, слово по слову, оповів докладно всі події аж до клятви і повернення додому включно.
— І це все? — спитав трохи здивований священик..
— Все, падре, от — присягаю!..
Бенедіто вже за своєю звичкою хотів уже собі перехрестити чоло великим пальцем, але священик ухопив його за руку.
— Не роби того, Бенедіто! — сказав строго. — Я й так тобі вірю.
Отець Вісенте посидів ще хвилинку мовчки, а потім раптом засміявся.
— Ех, ти! — потермосив він злегка Бенедіта за збите волосся. — Нерозумна ти дитино!.. Але не журись. Все буде добре.
І священик встав.
— Падре! — вхопив його Бенедіто за руку. — Падре вже йде? Лишає мене? А що ж я маю робити?..
— Я не лишаю тебе, Бенедіто. Я йду, щоб тобі помогти. Тут, коло тебе, нічого не зроблю. А ти, сину, маєш ще трошечки-трошечки потерпіти. Вже небагато: може — день, може — два. Бог милостивий і не опустить тебе.
— Падре, а де ВІН? — з острахом спитав Бенедіто, не називаючи імени.
— Хто?.. А! ВІН має зламану ногу і лежить, бідний, у нас в монастирі.
— Слава Богу! — зі щирою радістю вигукнув Бенедіто.
— Бенедіто, —гостро зауважив священик, — як це можна славити Бога за те, що з кимсь сталося нещастя?
Бенедіто засоромився і спустив очі.
— Я дуже боюся його, падре... — відповів тихенько.
— Кажу тобі ще раз: не маєш чого боятися.
Отець Вісенте попрощався з Бенедітом і вийшов за двері.
Кивнувши головою присутнім, скерувався до виходу, коли його з порога завернув Шав’єр.
— Я би дуже багато дав, отче, — сказав він, — щоб дізнався про те, що ви зараз думаєте.
Священик обернувся і подивився на поручника.
— Одну зі своїх головних думок я вам уже можу зрадити, пане поручнику.
— А саме, яку думку? — живо спитав Шав’єр.
— Таку думку, що хлопця треба негайно звільнити. Він невинен ні в чому, а до того ще й є неповнолітнім.
— Ах, — розчаровано зітхнув Шав’єр, — і тільки всього? Я думав, що ви скажете щось таке, що помогло б справедливости розплутати цю всю історію. Мені справді дуже прикро, що я навіть серед найсвідоміших людей не бачу, не кажу вже допомоги, але навіть зрозуміння для себе. Так, ніби я ваш загальний ворог.
Отець Вісенте сумно посміхнувся.
— Ви помиляєтеся, пане поручнику, коли думаєте так. Про других я не маю права говорити, але щодо себе, то смію вас запевнити, що я багато думаю над цією, як ви кажете, історією, і роблю все можливе, щоб допомогти справедливости. Тільки ми йдемо різними дорогами, пане поручнику, бо ж і становища і обов’язки у нас різні. Але ви самі незабаром переконаєтесь, що ми не дивимось на вас, як на ворога. Моє поважання!..
Отець Вісенте підняв капелюха і вийшов, залишивши поліцистів у великому здивованні.
Жарти злих духів
Старий Інає дуже любив мандрувати. В племени вже звикли до того, що він інколи пропадав тижнями, не сказавши наперед нікому ні слова, і повертався цілком несподівано, також не здаючи нікому звітів про те, куди ходив. Навіть суворий морубішаба[7] Піражібе за свого життя ніколи не зважився покарати Інає за його самовільні відлучки з оселі, хоч інколи сердився й кричав, довідавшись, що той знову зник. Але тепер, коли владу перейняв молодий Аірі, — Інає цілком виламався з-під загальних законів племени. Бо й хто відважився б щось сказати тому сердитому і сильному, як онса[8], дідуганові, котрий не мав ні жінки, ні родини і завжди здобував собі сам харчі? Тому ж він і носив таке ім’я Інає, що означає «Самітний».