— Він може бути й добрим серед білих, але серед ґваянців він на завжди залишиться тільки тим, чим є. Йому нема повороту до племени!
Морейрі довелося ще раз проковтнути гірку піґулку, але він був радий, що справа принаймні добре скінчилася. Наказавши дати індіянам їсти і попросивши їх трохи почекати, поки приготовиться в дорогу відділ поліції, він пішов до Шав’єра.
— На, друже, — сказав надягаючи йому на шию один разок індіянського намиста. — Ділюся з тобою по совісти здобутими трофеями.
— Відчепись! — стримуючи сміх, відмахнувся Шав’єр. — Носи вже сам, коли заробив. Я й без намиста маю добру пам’ятку...
— Ні, ні, друже! — сміявся далі Морейра. — Ми повдягаємо оці «перли» і так з’явимося перед нашим шефом. Даю слово, що я так зроблю!
Без проводу
— Один, два, три... — пильно рахував, сидячи на землі, свої пальці Жакаре спочатку на руках, а потім на ногах.
Дійшовши до чотирнадцяти, спинився і спитав: — Данку, далі як?
— П’ятнадцять, шіснадцять, — підказав Данко, відриваючись від задуми.
— Ага, знаю! П’ятнадцять, шіснадцять, сімнадцять...
Данко дивився на Жакаре, що виглядав при своєму зайнятті як дитина, і посміхнувся. За чотири дні мандрівки він з нудьги вчив індіян рахувати по-українськи і тепер з гордістю відмічав, що праця не пішла намарне. Обидва індіяни раніше вміли рахувати лише до десять, і, щоб навчити їх рахувати до двох десятків, та ще й на чужій мові, хлопець немало наморочився. Його провідникам спочатку це видавалося надзвичайно тяжким, незрозумілим і навіть недосяжним. Але, коли, врешті, перший засадничий бар’єр було подолано, — вони запопадливо рахували все, що лише стрічали на своєму шляху і що лиш можна було рахувати: дерева, овочі, зуби вбитих звірів, перераховували стріли в колчанах і т. д. Та найзручнішою і найбільше знайомою «рахівницею» були, звичайно, пальці рук і ніг. Тому, коли тільки мандрівна трійка зупинялася на відпочинок, — індіяни бралися рахувати пальці.
Фрузя, дивлячись на них, перебирала також і свої, хоч само собою зрозуміло, не вміла рахувати, вголос.
Назагал, подорож була цікава, і Данко почував би себе дуже вдоволеним, коли б його думки постійно не вертались до батька. Однак, хлопець потішав себе тим, що Ітапіра досі побував уже в Санто Антоніо і передав потрібні вістки.
Як запевняли Канту й Жакаре, до оселі вони мали прибути не пізніше, як за шість-сім днів, і Данко дивувався, пригадуючи, що Коарасіаба на ту саму дорогу колись витратив значно більше часу. Але індіяни дуже просто пояснювали йому причину того дивного явища: раніше Долина Іґурей взагалі була недоступна. Тепер же з року на рік рідшали ліси, міліли ріки, висихали болота, а навіть гори ставали нижчими. Правда, в це останнє Данко не вірив, але зате мав нагоду переконатися, що ріки й справді обміліли, а на давніх трясовиннях тепер росла густа, шорстка трава.
Навчаючи індіян рахувати, хлопець одночасно пильно вчився й від них, бо мешканці лісу знали дуже багато такого, чого не знає цивілізована людина.
Насамперед, Канту й Жакаре показали йому, як робляться лук і стріли. Вони багато й щиро сміялися над невправністю білого хлопця в цій роботі, але незабаром переконалися, що Данко ціляє не так то вже й погано. А Данко й справді, бажаючи удосконалитись, стріляв що-кілька кроків, як лиш зауважував якусь ціль. Це навіть сердило індіян:
— Ти затримуєш нас, Данку! — сварили вони. — Навіщо витрачати стріли на банани й мамон[63], коли вони не вміють бігати?!
Окрім стріляння, Данко вчився розпізнавати різні зела й дерева, уважно прислухався до пояснень про звички й поведінку звірів, про способи відшукування кращої дороги і про засади мисливця в час полювання.
«Ліс — це також школа» — згадував собі слова Коарасіаби і переконувався, що він тут є дуже відсталим учнем.
Так, наприклад, на третій день їхньої подорожі Канту вкусила гадюка, і Данко страшно перелякався. А ще більше здивувався, побачивши, що Канту розірвав гадину і кинув її геть, а сам тільки почухав вкушене місце і пішов далі.
— Жакаре, Канту! — крикнув Данко. — Чому ви нічого не робите?! Чому не висмокчете крови з рани і не випалите її?!
Індіяни подивилися на нього здивовано і почали сміятися.
— Навіщо? — спитав Канту. — Хіба я дитина?
— Як?! — навіть образився Данко. — То ви, хіба вважали мене дитиною, коли рятували там, на березі Парани?..
— Тебе гадюка вкусила перший раз, — пояснив Жакаре. — У нас це трапляється тільки з дітьми. Тоді треба рятувати.
— А як другий раз вкусить, то не треба?