Виявивши у себе небезпечних «пасажирів», Данко негайно озброївся кількома кактусними колючками і взявся за «полювання». Справа посувалася дуже погано, бо кінчики колючок ломалися, а тупа колючка не хотіла влазити в тіло. Однак, головніші гнізда таки вдалося повитягати, хоч операція була досить болюча, а відсутність будь-яких дезінфекційних середників могла привести до великої небезпеки. Єдине, що міг хлопець зробити — це промити скривавлену ногу перевареною водою, що її передбачливо завжди носив з собою в пляшці, а ранки позаливати лікувальним соком кактусів.
Скінчивши з тим, Данко вирішив відпочити. Почував себе сьогодні якось дуже погано, і тепер, коли припікало сонце, не мав сили далі йти.
Він зупинився над берегом ріки і догадався, що це мусить, власне, бути ріка Іґурей, що протікала попід кряжами Кааґвасу і Маракажю і що над цією рікою десь трохи вище мусять бути індіанські оселі, до яких він ішов.
Та свідомість, що він підходить до мети своєї мандрівки, якось зовсім не тішила хлопця. Все йому стало байдужим, і він бажав лиш одного — лягти і відпочити.
З трудом проковтнув кілька овочів, випив сік з диких помаранчів, заліз в купу корчів, підклав під голову мішок і ліг. Він тепер був дуже обережним і ніколи не зупинявся спочивати на відкритих місцях. Навіть вночі, коли розкладав вогнище, ховався сам поміж каміннями, щоб його не було помітно і щоб бодай з однієї сторони мати забезпечений захист, чи то від хижака, чи то від стріл.
Як тільки він заплющив очі, віддаючись спокоєві, відразу на його груди навалився гнітучий тягар думок і спогадів. За останні дні вони все збільшувались і доповнялися новими картинами. В цей порівняно недовгий відрізок часу хлопець занадто багато пережив і пізнав нових людей, злих і добрих. На початках своїх блукань він згадував тільки батька, Коарасіабу й отця Вісенте. Пізніше до них долучилися Арасі, Жульо, Оба й Пойзе. Ще пізніше — Ітапіра, Канту й Жакаре. Вони з’являлися несподівано на його дорозі, несподівано зникали, і в конечному висліді Данко лишився сам в товаристві одинокої Фрузі. Тепер іде знову далі, щоб зустріти нових людей і нове невідоме. Чи довго ще так буде, і як воно все скінчиться?..
Тато, падре Вісенте, школа, книжки, чиста постіль, свіжа білизна, спокійний сон і смачна їжа... Чи то справді було колись, чи то лише йому колись снився гарний сон?..
— Треба заснути, — плутався думками Данко. — Треба заснути і воно знову вернеться...
Але й заснути не міг. Ловив себе на тому, що весь час потирав сверблячу спину об траву. Його аж поривало зірватися на ноги, впертися плечима об рапаву[69] кору дерева, або об камінь і обдертися до костей. Але Данко стримувався від такого незрозумілого кроку і потішав сам себе тим, що оселя ґваянців уже близько, і там він знайде допомогу. Покищо мусів терпіти і не тратити притомности.
Реальна дійсність то притьмарювалася гарячою млістю, то виступала знову під впливом свербіння й болю спини. Але остаточно повернула Данка до неї Фрузя. Вона прибігла звідкись з лісу, окрилась під боком свого пана і причаїлася, немов закаменіла.
Вивчивши вже добре поведінку мавпи, хлопець зрозумів, що поблизу щось є. Але — що?
Він тихенько обернувся зі спини на груди і став пильно визирати з-за корча. Незабаром почув шелест гущавини і людські голоси. Серце його тривожно затовклося: «Вороги, чи приятелі?» — поставив собі питання.
На відповідь не довелося довго чекати, бо зараз же з-за сусіднього горбка вийшло на галявину п’ятеро голих індіян. Вони йшли спішно, не криючись, і розмовляли досить голосно. Але з їхньої розмови Данко нічого не розумів. Тільки коли вони порівнялися з ним — він побачив, що в кожного в нижній губі було втиснене дерев’яне кружальце, і зі страхом подумав: «Ботокуди»!..:
Фрузя, ніби також зрозумівши небезпеку, притулилася до нього ще щільніше, а її дрібненьке тільце нервово тремтіло.
Данко дуже боявся, що ботокуди помітять його присутність, або почують її по запаху, на який індіяни є чутливі нарівні зі звірями. Але, на щастя, вітер віяв з їхнього боку, і Данкові аж в носі закрутило від їдкого смороду.
Вся група зупинилася на віддалі кільканадцяти кроків і почала про щось радитись. Данка обілляв холодний піт:
«Ану ж, — думав собі, — вони схотять перейти до ріки, і я опинюся супроти них під вітром?.. Або може з них кому захочеться заглянути в цю купку корчів — і що тоді?..»
На мить йому прийшла до голови думка — чи не пополохати цих небезпечних гостей фоґетами? Але він зараз же відкинув її: поки б він сягнув рукою до кишені, поки витягнув би буска-пе, поки встиг би його запалити і кинути — міг би себе видати і впасти мертвим від стріли. А в тому випадку, коли б їх і наполохав, то вони вернулись би до оселі і привели б допомогу.