— Ранку! — аж заломив Данко руки. — Що ж це ти зробив?! Та тобі ж не можна навіть з оки виходити, не то що з оселі!..
— Обридло! — сердито вишептав Коема. — Цілу ніч і цілий день все в гамаку і в гамаку. Годі! Я тепер взяв і втік!
— І за це тебе покарають.
— Закон племени не велить карати морубішабу... Ходи сюди, в цей бік!..
Данко хотів ще щось сказати, але Коема смикнув його за руку і наказав:
— Цить! Не говори ні слова!.. Лука віддай мені, а собі залиши списа.
Ці слова були вимовлені так владно, що постать молоденького морубішаби, молодшого від Данка на два роки, ніби виросла і відразу змужніла.
Пішли далі, але через кілька хвилий Коема зупинився і невдоволено покрутив головою.
— Ти так ходиш, що під тобою земля трясеться, — сказав до Данка. — Чи ти й справді такий важкий? Цить!.. Не говори!.. Ти і говориш так дивно, що тебе далеко чути...
Данко аж тепер відчув, що й справді не вміє говорити тихо. Його найтихіший шепіт, котрого він і сам не чув добре, розходився луною довкола. А Коема говорив досить виразно, але вмів надати голосові такого тембру, що він розчинявся і пропадав відразу на місці. Це було мистецтво, яке вимагало довгої школи, а може й спадковости.
Минуло ще з півгодини. Данко вже поколов ноги і порядно обдряпав стегна, але не ойкав, не стогнав і не нарікав. Мужньо і витривало йшов за Коемою, стараючись ступати легко і цілою стопою.
Раптом Коема зробив знак і впав на землю. Данко пішов за його прикладом і підсунувся на животі ближче. Коема торкнув його за лікоть, показав кудись перед собою і почав нюхати.
— Ботокуди! — обізвався так тихенько, що Данко скоріше догадався, як почув. — Ми впали в засідку.
Данкове серце відразу обернулося в холодний молоток, що вдарив лише раз і зупинився. Він з заздрістю слідкував за Коемою, котрий вже накладав стрілу на тятиву, в той самий час, коли спис був зовсім непотрібний. Адже для того, щоб метнути списа, треба стати на ноги і зробити розмах, а цієї можливости якраз не було.
Низьким акордом бренькнув лук, і зараз же у відповідь хтось дико рикнув у корчах. Це переконало Данка, що вони дійсно попали в засідку, бо досі він не чув і не бачив нічого. Та, ледве Коема випустив першу стрілу, як довкола хлопців відразу виріс цілий частокіл квадратових, приземкуватих, немов грубі пеньки, людських постатей.
— Бачиш, бачиш?! — не криючись більше, гукав Коема і пустив одну стрілу за другою.
Але Данко, правду сказавши, мало бачив. Він скочив на ноги і без вибору кинув свого списа в ланцюг тіл, відразу пробивши там одну щербину. Хтось крикнув і впав, а на його місце вискочив інший, і за кілька секунд обидва хлопці вже корчились у ціпких та спритних руках.
Не можна сказати, щоб перемога обійшлася ботокудам дешево: молоді одчайдухи вбили трьох, а й пізніше, коли їх в’язали, роздавали немилосердні стусани ногами, кусали за руки, поки не опинилися, сплутані по руках і ногах, цілком безборойними.
Кров заливала Данкові мозок і сліпила його очі. Він кричав і погрожував, обзиваючи ботокудів різними образливими словами. Однак, коли над ним похилилося злодарне обличчя Убіражари, — відразу замовк.
— О-го-го! — зареготав Убіражара. — Маємо не тільки зеленого морубішабу, але й самого бога вогню!.. Тепер слухай мене: коли ти бог вогню, то можеш мене вже спалити, але, коли я бог вогню, то я тебе спечу на печеню. Що скажеш?..г
— Що я скажу?.. — з ненавистю вицідив крізь зуби Данко. — Скажу те, що говорив раніше: ти ботокуд і обманець, а я є богом вогню!..
На розшуки
Знову навалилися зливою різні новини на убоге Санто Антоніо, позбавляючи мешканців, спокою, сну і охоти до праці.
Представники влади, репортери, комівояжери торговельні фірми, а то й просто цікаві шукачі пригод і наживи заповнили всі вільні кімнати манастиря, Посту Опіки і приватних будинків. Протягом кількох днів було розкуплено багато парцель[74], що раптово скочили потрійно в ціні, і на деяких уже зводились нові дімки[75].
Часописи цілої Бразилії греміли статтями під інтригуючими і приваблюючими наголовками про таємничі події в Санто Антоніо, і нікому досі не знана оселя, закинута в пралісах, готова була через раптове збільшення населення перетворитися в муніціпальний центр і створити на мапі нову адміністративну одиницю.
На велику досаду Саміра, який досі був одиноким власником склепу[76] на широку округу, побіч і навпроти нього відкрилося два інших, більших і багатших склепи. Досада його, впрочім, була безпідставною, бо торгівля йшла так добре, як ніколи досі.