Отця Вісенте, Сокола і Коарасіабу вже замучили і зашарпали кореспонденти та фоторепортери, так що останніми днями вони замикалися і старалися не показуватися нікому на очі.
В Долину Іґурей вже вийшла військова експедиція, яка при помочі радіо тримала постійний зв’язок з Санто Антоніо та з іншими поліційними станицями. Покищо ця експедиція не подавала ніяких важливіших вістей: ішли дикою місцевістю, наражувалися через брак точних мап на різні труднощі і тому посувалися дуже поволі[77].
Сокіл з нетерплячки не знаходив собі місця. Він би вже й сам вибрався на розшуки, але щодня по обіді температура у нього підносилася і стан погіршувався. Отже, розумів, що пускатися в тяжку і небезпечну дорогу — було б справжнім безумством.
Кожного разу, коли відчинялися двері його кімнати і в них з’являвся хтось, він сідав і впивався очима у відвідувача.
— Що нового? — питав нетерпеливо.
Відвідувачі звичайно не приносили нічого нового, або приносили новини, які його зовсім не цікавили. Тоді Сокіл знову лягав і з неукритим невдоволенням вдавав, що слухає.
Але одного гарного пополудня в двері протиснулася фіґура, якій Сокіл зрадів з першого погляду.
— Пане Ґроссбах!!! Та невже я й справді вас бачу?!
— Як бачите, як бачите!.. — сміявся Ґроссбах, міцно обіймаючи Сокола.
— Ви, пане, з неба впали! — дивувався далі Сокіл.
— Вгадали! — жартував Ґроссбах. — Простісенько з неба, себто, з літака!..
— Ах, пане Ґроссбах, як я радію, що вас бачу!.. Ви ж знаєте, що тут у нас трапилось?..
— Ну, а як же! Розбійники, скарби, індіяни, втеча хлопців — зовсім щось у стилі Марка Твейна!..[78] А я собі й подумав, що може чимсь вам прислужуся. Сів на літак і приїхав.
— О, як же я вам вдячний, пане Ґроссбах!..
— Ну-ну, нема за що дякувати! Адже у тому всьому є трохи і моєї вини, бо ж це я вас сюди запхав... Але, пане Сокіл, ми поговоримо трохи пізніше... Я заскочив лише на хвилиночку, щоб вас привітати. Зараз біжу до Посту Опіки і на летовище. Мушу все приготовити... Ви ж знаєте, що я прилетів на гелікоптері?
— Так?!
— Так, пане Соколе, переконав, кого слід було, щоб шукати хлопців на гелікоптері. Завтра зранку особисто приймаю участь в цій експедиції.
— Тоді — я з вами!
— Побачимо... Покищо — допобачення!..
— Дякую, пане Ґроссбах! Вертайтеся скоро, бо мені самому страшенно нудно!
— Постараюся!
І Ґроссбах зник.
В Сокола вступив новий дух. Той енерґічний, життєрадісний і добродушний Ґроссбах належав до типу людей, які вже самою своєю зовнішністю вселяють радість і надію і з першого погляду викликають до себе повне, беззастережне довір’я. Сокіл вже настільки вивчив свого працедавця, що вірив в успіх кожної справи, за яку той лише брався.
І тепер, коли тільки Сокіл побачив Ґроссбаха, — відразу повірив, що все щасливо скінчиться і що Данка незабаром знайдуть.
— Гелікоптер! — радісно потирав він руки. — Гелікоптер!.. Певно, що найкраще шукати Данка з гелікоптера!.. Це треба було від самого початку зробити.
— Сеу Іван!.. Сеу Іван!.. Коарасіабо!.. — рознісся в коридорі дзвінкий голос молодого манастирського вихованця і задудніли босі кроки. — Арасі привезли!..
— Арасі привезли! — крикнув ще раз хлопець, відчиняючи двері до Сокола.
— Арасі привезли! — гукнув він і в Коарасіабині двері.
— Естефано! — почувся з другого кінця коридору строгий голос отця Вісенте. — Ти чого кричиш? Хто тебе сюди посилав?!
— О, падре!.. Я тільки...
— Тихо! Іди зараз до своєї роботи! Тут і без тебе обійдеться!..
Сокіл і Коарасіаба вже висунулись в коридор.
— Назад, панове, назад! До ліжок! — замахав на них руками падре Вісенте. — Нічого надзвичайного не сталося. Арасі живий і здоровий. Він тепер у Пості Опіки...
— Я піду до нього!.. Я йому!.. — грозив Коарасіаба.
— Коарасіабо, — так само строго зупинив його священик, — ти казав, що зрікаєшся Арасі і не хочеш його більше знати. Не годиться міняти слова. Арасі покарають і без тебе...
Коарасіаба погас. Мовчки повернувся до своєї кімнати і причинив за собою двері.
Увечері в Сокола зібралося ціле товариство: Ґроссбах, Морейра, лікарі, летуни і навіть Шав’єр, ще блідий і ослаблений після хвороби.
Морейра оповідав про свої пригоди і спостереження біля Жовтої Ріки, а решта уважно його слухала.
— З тими скарбами, — весело оповідав Морейра, — чиста комедія! Я спочатку був схильний вірити, що в печері на острові Ґваїра й справді щось було, особливо після того, як я її оглянув. Але потім я питав Тамандуа і від нього довідався, що предки ґваянців поховали в тій печері свою «біжутерію» з зубів, мушель і пір’я.
77
Автор підручника «Географія Бразилії» Мойзес Жіковате стверджує, що центральні райони Бразилії, а саме, естада Мато Ґроссо і Ґояс дуже мало досліджені. Тому в географічному атласі Ж. Монтейро і Ф. де Олівейра гірські кряжі Кааґвасу, Маракажю і Амамбаї мають цілком інакше розміщення, як в згаданому підручнику М. Жіковате.