— Чого ти, Ранку? — шепотом спитав Данко. — Що вони там говорять?
— О, підлі, нікчемні собаки! — звивався Коема по землі. — О, брудні, смердячі пуру[79]!..
— Та що там таке? — наполягав Данко.
— Вони... Вони кажуть, що не будуть мене убивати, а триматимуть тут!..
— І ти того плачеш?! Та це ж краще для тебе!..
Коема заціпенів від тих слів, а потім люто плюнув:
— Ти!.. Ти — буґро, що вдаєш приятеля!.. — злобними очима видивився він на Данка. — То ти хочеш, щоб я був невільником ботокудів?!
Помимо образливих слів і зневажливого тону, ці слова викликали в Данка почуття ще глибшої пошани до гордого хлопчини.
«Бач, і для цього дикуна смерть у порівнянні з рабством не є нещастям!» — подумав він, а вголос сказав:
— Ти не будеш довго їхнім невільником, Ранку! Кам’яна Риба скоро вернеться і відіб’є тебе від ботокудів..
— Не хочу! Не хочу ні одного дня бути в неволі в пуру!
— Ти дурний, Ранку! — розсердився Данко. — Коли любиш своє плем’я — мусиш для нього стерпіти не тільки смерть, а й гірше смерти! Коли тебе заб’ють — ґваянці більше ніколи не матимуть морубішаби Соняшної Династії, і ботокуди будуть радіти. А так, — побачиш, — ґваянці незабаром нападуть на ботокудів, поб’ють їх і тебе визволять.
Коема від тих пояснень перестав сердитися на Данка, але не заспокоювався.
— Ні, хитав він головою, — ні! Убіражара каже, що заб’є мене, коли тільки ґваянці схотять проти них воювати. Він для того мене й буде тримати в неволі, щоб ґваянці підкорилися ботокудам. О-о-о!.. — і Коема знову почав кидатися по землі.
Розпука молоденького морубішаби була така велика, що Данкові стало його жаль.
— Ранку, не плач, заспокійся! — став він вговорювати Коему щирими словами. — Побачиш, що все ще буде добре. Ти станеш на чолі свого племени і розіб’єш ботокудів. Ґваянці під проводом морубішаб Соняшної Династії стануть сильними, і ваше плем’я розростеться, як в давнину.
Данко сам не знав, звідки прийшов до таких висновків, але в ту хвилину вірив у те, що говорив. Коема затих і сидів, як заворожений, жадібно прислухаючись до тих слів.
— Гм, — усміхнувся він мрійно і додав таким тоном, як би мова йшла про втрату зубів зі свого намиста: — шкода, що ти сьогодні загинеш на муссурані і не зможеш того всього бачити!..
В Данка відразу пропала вся бадьорість.
— То вони мене не залишать з тобою? — спитав глухим тремтячим голосом.
— Ні. Вони сьогодні справляють свято кавінь, бо їхні напої вже готові.
— Мною одним не наїдяться! — сказав Данко, ледве стримуючи істерику.
— Певно, що ні. Але вони мають ще якусь звірину, а на додаток заб’ють кількох непотрібних старих зі свого племени — і вистачить. Кавінь — це не свято їди, а свято пиття.
Данка аж підкидало. Коли б не зв’язані руки, здається, кинувся б на Коему і набив би його немилосердно. Набив би його за цілковиту байдужість, з якою він говорив про муссурану, і за цілковитий брак співчуття до нього, Данка.
І Данко величезними зусиллями волі стримував себе, щоб не виявити назовні всієї безодні жаху й. відчаю, що огортали його душу.
«От для кого я гину! — думав собі. — Пес проявив би безмірно більше співчуття до мене, як цей хлопець... Але що поможе? Коли проявлю страх — то тим самим додам тільки приємности ботокудам. Ні, вмирати треба вміти також! Хай принаймні своєю смертю покажу, що білі чогось варті!
— Данку, — обізвався Коема, — ти вже склав пісню смерти?
— Ні.
— То шкода. Знай, Данку, все, що приобіцяєш ботокудам у тій пісні, всі твої погрози я виконаю! Я помщуся за тебе так, як би не мстився навіть за найвидатнішого мужа племени!.. Я буду їх бити до кінця свого життя! А всі ґваянці, Данку, будуть оплакувати твою смерть цілий день і цілу ніч...
Тут цілком несподівано голос Коеми увірвався, і він гірко і щиро заридав.
Данко не витримав і заридав також, але його прйвів до пам’яти Коема:
— Данку!.. — вигукнув зі страшним здивованням. — Звичай не велить плакати над самим собою.
Але Данко не міг стриматись. Він плакав і хлипав, розмазуючи обличчям бруд по землі, поки не виплакав буйних сліз. Тоді сів і сказав:
— То я плакав за Канту й Жакаре.
— Звичай не велить оплакувати двічі, — строго сказав Коема.
— Наш звичай дозволяє оплакувати померших кожного дня.
— А-а-а! Ну, хіба що так...
— Тепер не заваджай мені, Ранку. Я мушу скласти пісню смерти.
Коема покірно замовк і шанобливо відсунувся далі, щоб не перешкоджати товаришеві в такому поважному зайнятті.