— Не покажу! Не дам!..
— Не покажеш, бо не маєш!.. Чуєте, ботокуди, і ви, ґваянці, цей буґро не має більше ніякого вогню!.. Бийте його і женіть геть!..
Серед дикунів наступило велике замішання. Ґваянці заметушилися, а з рядів ботокудів посипалися окрики:
— Покажи йому цей вогонь, морубішабо!..
— Покажи!..
— Ми вже бачили і знаємо. Хай він також побачить!..
— Тихо!!! — ревнув Убіражара таким голосом, що всі відразу заніміли. — Коли ґваянці рушаться з місця — розіб’ємо танґвапемою голову Ранкові!.. А ви, — звернувся до ботокудів, які тримали Данка, — покажіть в’язня племени.
— Як?! — загудів невдоволено натовп. — Уже?! Ми ще не натішилися!..
Дійсно, перша точка кривавої церемонії муссурани на цей раз була надто коротка і фактичмо звелася до того, що насміхалися не над в’язнем, а, навпаки, в’язень висміяв і образив переможців разом з морубішабою. І ботокудам це дуже не подобалося.
— Ще!.. — гукали вони.
— Ми ще нічого не сказали ні про нього, ні про його.плем’я!..
Але Убіражара вирішив таки з першою точкою скінчити.
— Досить! — гримнув він ще раз. — Я сказав показати в’язня племени!..
Охорона Данка покірно кинулася виконувати наказ: вони вхопили кінці шнурків і потягли хлопця довкола окари, щоб всі могли бачити і оцінити майбутню печеню. Фрузя підбігала за хлопцем крок-у-крок, робила смішні гримаси і, як все, показувала язика. А занімілий від страху і внутрішнього болю Данко покірно обходив площу і молився.
З усіх сторін падали на нього критичні погляди і насмішливі слова, але він уже не звертав на них уваги і не чув їх зовсім.
Так. обійшли окару і стали знову перед Убіражарою. Тут з Данка поздіймали шнурки, а Убіражара сказав:
— Тікай!
Данко знав, що так пропонують кожному в’язневі, засудженому на муссурану, і що всі смертники з такої пропозиції стараються скористати, хоч втеча ніколи не вдається.
— Тікай!.. Тікай!.. — закричали ботокуди. Але Данко, обвівши поглядом оточену густим ланцюгом індіян окару, зрозумів, що впекти йому не вдасться. Тому, щоб не тішити зайвим видовищем дикунів, став у горду позу і крикнув:
— Не хочу тікати!
— Тікай! — махали руками ботокуди. — Звичай велить тікати!..
— Я не шаную звичаїв вашого нікчемного племени і тікати не буду! — відрізав Данко і тупнув ногою.
Ботокудів огорнула лють. Вони загалайкали, закричали, замахали руками, а кілька з них кинулися до Данка і почали його штовхати. Та це нічого не помогло. Данко впав, але з місця не зрушився. Тільки перелякана Фрузя писнула і в загальному замішанні кудись щезла…
— Досить! — крикнув Убіражара. — Коли не хочеш тікати — співай свою пісню смерти! Зв’яжіть його!..
Двоє ботокудів побігли до стовпів, де лежав грубий шнур, підхопили його і перекинули Данкові через пояс. Не зав’язали ґудза[80], лиш обмотали раз довкола і потягли до купи дров. Тут уже сиділо кілька невимовно брудних і страшних на вигляд, старих ботокудок з кам’яними сокирами і дерев’яними ножами. Обов’язком цих дикунок було — після смерти розібрати трупа і порізати його на кусники. Данка вкрив холодний рясний піт.
— Співай!.. — кричали знову довкола. — Ти маєш право ще на пісню смерти!..
І Данко, сам несподівано для себе, заспівав. Себто, не заспівав, а почав речитативом вигукувати окремі речення, як це роблять індіяни. Мішаючи українські й індіанські слова, він говорив про хоробрість свого народу, про дружбу з ґваянцями, котрі колись переможуть і знищать ботокудів. Він співав про те, що незабаром настане на землі такий порядок, коли для канібалів-пуру і для дурисвітів не залишиться місця. Співав він пізніше про все, що лиш йому до голови приходило, аби тільки виграти час і відстрочити страшну хвилину.
Ботокуди спочатку слухали з увагою і навіть хвалили собі Данків спів, але пізніше, коли це почало занадто довго розтягатися, закричали і затупали ногами, домагаючись кінця.
На знак Убіражари двоє ботокудів вхопилося за кінці муссурани і підвели Данка до купи гілляк: смертник мав на власні очі бачити, як підпалюються вогнища.
Коли вогонь затріщав і поліз по сухих гілляках вгору — наступив останній акт трагедії. Данка поставили між вкопаними стовпами, переселили обидва кінці муссурани через дірки і так натягнули шнур, що хлопцеві відразу сперло віддих.
— Хто бере танґвапему? — спитав Убіражара.
— Я! — вирвався з ланцюга натовпу кремезний велитень з грубезними руками.
— Гаразд! — згодився Убіражара. — Подайте танґвапеми!..
З юрби вибігло два вояки і принесли дві грубі палиці понад метр довжини кожна. Вони були зроблені з тяжкого дерева імбуя і мали грубілі й тонші кінці. Тонший кінець був круглий, як качалка, а грубший мав чотири грані. Одну танґвапему, прикрашену китицею пір’я, подали екзекуторові, другу, що не мала ніяких окрас, вручили Данкові.