Інає, чекаючи відповіди, пильно дивився йому в обличчя, але потім похитав головою і наказав перенести його в зіп’ятий уже курінь і покласти на грубо настеленій траві.
— Треба дати йому відпочити, — звернувся до хлопців. — А завтра зробите ноші. Понесемо цього юнака до себе в оселю.
— Навіщо він нам? — спитав Аракень.
— Він наш, — відповів старий.
— Він — білий, — заперечив Асір.
— В нього тільки одежа білих, але він — наш, — упевнено повторив Інає. — Він той, кого я шукав довго, довго...
Юнаки обмінялися здивованими поглядами.
— Кого ж ти шукав? — знову спитав Аракень.
— Я шукав наших братів... Хто ми є, діти?
— Ґваянці, — відповіли хором хлопці.
— Так, ми — ґваянці. А цей юнак мусить бути з роду морубішаб Соняшної Династії. Він має знак сонця на своїх грудях.
— Ми маємо свого морубішабу, — похмуро сказав невдоволений Асір.
— Аірі не має того знака, — похитав головою Інає.
— Можна зробити знак, — продовжував своє Асір.
Інає розсердився і штовхнув непочитального юнака в груди.
— Ти — дурень! — сказав злісно. — Знак можна і тобі зробити, але від того ти не станеш справжнім морубішабою!..
Інає рідко сердився, але, коли сердився, то тоді не питав винних, чи невинних і роздавав стусани всім направо і наліво, як, зрештою, робили всі чоловіки в племени. Тому всі хлопці, ніби змовились, один за одним вислизнули з куреня.
В яру вже було темно, але вгорі, над берегами кручі, ще горів соняшний передвечірок.
— Нагору! Ходім нагору! — крикнув Журіті і, не чекаючи відповіди товаришів, поп’явся, як вивірка, крутим боком провалля.
За ним з веселими криками кинулась решта, і кожен, стараючись показати свою зручність і силу, намагався першим досягнути вершин.
Незвична людина мусіла б затратити на таке спинання кілька годин, але молоді індіяни, ціле життя яких було свого роду спортовою школою, побороли крутий схил за яких чверть години і майже одночасно вихопились на гору. Поставали, захекані й веселі, радісно розглядаючись довкола по сіро-рожевій бані неба і по безкрайньому килимі лісу, що стелився вниз від них, заламувався у глибоких зморшках, повитих легенькими туманами, немов куревом невидимих кадильниць. Сонце вже більше, як до половини, потонуло за зубчатим мереживом виднокругу, і здавалося, що воно топиться від власного тепла і скапує вогненними краплинами кудись у безвісті. В його прощальних пурпурових відсвітах стояло на вершку гори чотири кремезних юнацьких постаті, ніби вилиті з бронзи, як зразки юности, здоров’я і сили.
І от знову Аракень, той що мав гострі очі, пославши погляд на північний захід, скрикнув:
— Буріті[17]! Буріті горить!
— Де? Де? — загукала решта.
— Он там, в наших сторонах! Чи не наша оселя дає знак?..
— Де? Не видно проти сонця! Ми не бачимо!
— Але я бачу! — кричав схвильований Аракень, вдивляючись в далечінь, де ледве видною спіраллю здіймався в небо димок. — Ходім до Інає, скажемо йому!..
Мов пущені з пращі, юнаки коміть головою котилися вниз і прибігли до Інає ще більше задихані, ніж тоді, коли зіп’ялися на гору.
— Буріті горить в наших сторонах! — крикнув Аракень.
Старий відразу схопився на рівні ноги і вискочив з куреня. Але, повівши очима по потемнілому вже небу і змірявши висоту стрімкого провалля, тільки махнув рукою.
— Пізно вже, — сказав. — Завтра рано мусимо скоро йти.
— А може то десь у ґваранців горіло? — висловив згодом Моема.
— Я не знаю, — відповів Аракень. — Далеко дуже, і сонце в очі світило.
Запах смачної печені, що розходився з куреня і дразнив чуйні ніздрі, а за ними і здорові шлунки юнаків, припинив дальші здогади та припущення, і незабаром всі четверо, вкупі з Інає сиділи довкола вогнища і уминали на обі щоки напівсире м’ясо. Навіть досвідченому і суворому Інає тривожна вістка не попсувала апетиту, хоч обличчя його насупилося більше, як звичайно. Старий бо знав, що підпалене буріті рідко приносить добрі новини. Цей знак індіяни подають тоді, коли виникає необхідність збору всього племени, або й сусідніх племен. Така необхідність виникає на випадок війни, або на випадок смерти когось із видатних мужів племени, найчастіше морубішаби. Тоді вибирають високу пальму і обмотують по ній грубі перевесла зеленої трави, яку потім підпалюють знизу. Розгорівшись, нижні кільця підпалюють верхні, аж поки вогонь не досягне вершка. Зелена трава дає дуже багато диму, і він здіймається вгору не просто, а спіралями.