Зокрема, є цікавою робота Самійла Грондського (20-ті pp. XVII ст. — після 1672) «Історія козацько-польської війни...»[64]. Про автора цього твору відомо, що він походив з польського шляхетського роду, служив у кварцяному, тобто королівському, війську Речі Посполитої. Мав стосунок до низки дипломатичних місій. Був присутній на переговорах поляків з Хмельницьким наприкінці жовтня 1655 р. під Львовом. З часом Грондський перейшов на службу до правителя Семиграддя Юрія II Ракоці, який змагався за трон короля Речі Посполитої. Після поразки Ракоці став його секретарем і оселився в Семиградді. У середині XVII ст. Грондський почав писати латинською мовою свою історичну працю, яка охоплювала події 1648–1672 pp. Проте на початку 70-х pp. XVII ст. робота над нею була перервана у зв’язку зі смертю автора. За життя останнього вона не друкувалася. Опублікували «Історію козацько-польської війни...» у Пешті лише в 1789 р.[65].
У цій праці автор наводить свідчення про Хмельницького, які він взяв від Івана Виговського та свого товариша Станіслава Любовіцького, з яким разом брав участь у переговорах з козаками. На цей твір звертав чимало уваги Іван Франко в своїй науковій розвідці «Хмельниччина (думи, пісні та вірші)»[66]. За мотивами твору Грондського він навіть написав поему «На Святоюрській горі».
Грондський, на відміну від вищезгаданих польських авторів, інакше говорить про батька Хмельницького. Каже, що він, будучи шляхтичем, вчинив якийсь злочин і через те мусив ховатися серед козаків. Така інформація видається цілком вірогідною. Адже деякі шляхтичі Речі Посполитої, аби уникнути кари за вчинені злочини, втікали на Запорізьку Січ. У нових краях Хмельницький-старший одружився з козачкою і мав від неї лише одного сина на ім’я Богдан.
Останній виріс серед козаків, але отримав шкільну освіту. Загалом життя в нього складалося добре, хоча він не зміг зробити військову кар’єру. Однак гетьман Станіслав Конєцпольський виявив до нього прихильність і поставив писарем козацького війська. Тоді ж Хмельницькому гетьман дарував ґрунт понад Дніпром, де той заклав свій хутір Суботів.
Правда, Конєцпольський ніби жалкував, що залишив Хмельницького живим. Бо той був здібний, але схильний до бунту. І ще ніби Конєцпольський передбачав, що від Хмельницького Річ Посполита зазнає лиха. Хоча, схоже, в таких свідченнях більше фантазії, аніж реалій.
Після смерті Станіслава Конєцпольського його син Олександр, бажаючи прославитися, вирішив напасти на татар. Хмельницький не взяв участь у цьому поході. Тоді на Хмельницького почав наговорювати Данило Чаплинський, заявляючи, що той незаконно володіє землею. Потім він влаштував напад на Богданові володіння, відібравши їх у нього. Окрім того, Чаплинський забрав жінку, з якою жив Хмельницький, пошлюбивши її.
Відповідно, зневажений Богдан звертався до суду, сейму, врешті до короля, але це нічого не дало. Король Владислав порадив йому на насилля відповісти силою. При цьому говорив, що хоче напасти на татар і пропонував Хмельницькому взяти участь у цій акції.
Після цього Богдан, бажаючи помститися, почав агітувати козаків підняти повстання. Але він розумів, що козацької сили в цій справі буде замало. І ніби, розмірковуючи зі змовниками, натякнув на те, щоб вдатися за допомогою до татар. Далі в Грондського подана дуже цікава інформація про те, як досягалося порозуміння з татарами. Її варто навести повністю:
Можемо констатувати, що польські автори середини й другої половини XVII ст., негативно оцінюючи Хмельниччину та її вождя, вважали козацьке повстання випадковістю чи непорозумінням, викликаним помстою ображеного Богдана, який відзначався певними здібностями, зокрема військовими, але був людиною непевною, схильною до бунту.
«Деякі козаки завважили: «Вкажи нам лише, пане Хмельницький, спосіб дійти до ладу з татарами...» А ті, що знали про плани короля, налягали на Хмельницького, щоб той говорив докладніше. Тоді він промовив: «Не можу довше укривати від вас, братці, того, що король уже віддавна, маючи намір розпочати війну з турками, для сеї цілі мав приготоване заграничне військо, але задля опору державних панів мусив відправити його. Тепер він намовляє нас, аби ми робили напади на турецькі краї і таким способом змусили турків до нападу на Польщу, аби в такім разі польські можновладці хотя-нехотя мусили організувати оборону. А щоб ви повірили, що се правда, ось вам лист короля, переданий мені канцлером у часі його відвідання, ось вам хоругов і булава, передані мені при таких і таких свідках із тим, що король хоче мене поставити гетьманом. Я не захотів прийняти сього уряду, знаючи, що дехто, може, здібніший за мене, і не бажаючи на власну руку братися до такого великого діла. Тут він предложив зібраним усе те, що згадав у своїй промові, і представив свідків, а потім мовив далі: «Маючи се все в руках, думаю, що добре буде післати з-поміж нас послів до татар і сповістити їх про королівські плани і при тім порадити їм, що, коли хочуть жити з нами в спокої, нехай допоможуть нам воювати Польщу, а коли ні, то виповісти їм війну. Думаю, що вони не довго будуть вагатися. Бо вже й так вони були би напали на Польщу за відмову данини, коли б ми їх не вдержали. А тепер через останній напад Конєцпольського вони розсерджені до крайності»[67].
66
67