У Щоденнику Павло Халебський говорить, ніби релігійні утиски козаків стали головною причиною Хмельниччини. З часом ця думка набула значного поширення в козацькому літописанні. Помітна відверта неприязнь Павла до поляків (ляхів), зате спостерігаємо позитивне ставлення і до турків, і до московітів. Він пише: «А чого я називаю ляхів проклятими? Та тому, що вони повелися мерзенніше, ніж лукаві ідолопоклонники, завдаючи мук щирим християнам, аби знищити саме ім’я православним. Нехай увічнить Бог володарювання турків навіки-віків! (виділення наше. — П. К.). Вони-бо тільки беруть харадж (данину з немусульманського населення Османської імперії. — П. К.) і не втручаються у справи віри, чи буде вона нусайрітська (нусайріти — течія мусульман-шиїтів. — П. К.), іудейська чи самарянська (течія, що відокремилась від юдейської релігії. — П. К.). А ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христових, яких вони тримали в рабстві, а віддавали їх у наругу ворогам Христовим — жорстоким іудеям... Вони не тільки забороняли їм будувати храми й проганяти панотців, які знали таємниці віри, а й ґвалтували їхніх благочестивих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пихатість, підступність і жорстокість у ставленні до своїх братів-християн, послав на них свого вірного слугу та раба Хмельницького, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхньому чванству та гонорові і їхньою поразкою потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству...»[88]
Головними конфесійними ворогами козаків, вважав Павло Халебський, були католики, передусім єзуїти: «...козаки мусили слухати звернені до них казання ксьондзів-єзуїтів, які прагнули усіх православних винищити й поробити їх прихильниками Папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви, припинивши в них службу Божу, і у своєму безбожництві й тиранстві навіть спалили митрополита козацької землі вкупі з одинадцятьма єпископами та панотцями, підсмажуючи на вогні на залізних прутах, — безчестя і жахи, яких не творили ідолопоклонники»[89]. Звісно, маємо тут «благочестиву міфологіію», далеку від українських реалій.
У Щоденнику проводиться думка, ніби Хмельницького послав козакам сам Бог для їхнього спасіння. Маємо відверту ідеалізацію цього козацького ватажка. У панегіричному ключі Павло Халебський описує й зустріч патріарха Макарія й гетьмана, на якій він був присутній.
Автор Щоденника позитивно трактує входження українських земель до складу Московської держави. «Як татари неситі відділилися від Хмеля, — читаємо в цьому творі, — гетьман знову бив чолом цареві московському, аби той прийняв під свою руку. Справу нарешті було залагоджено за сприянням патріарха (мається на увазі єрусалимський патріарх Паїсій. — П. К.) та завдяки прихильности московітів до православної віри. Цар обдарував Хмеля та всіх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потім він одіслав двох воєвод із шістдесятьма тисячами війська до міста Києва. Вони збудували довкола нього укріплення й міцно утвердилися у фортеці, щоб відбивати напади ляхів на козаків. Цар записав на службу сорок тисяч козаків зі щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська»[90].
У Щоденнику Павло Халебський подав кілька міфологем, що потім набули поширення в козацьких літописах. Передусім це представлення козаків як захисників православної віри від посягань католиків та юдеїв. Відповідно, повстання під проводом Хмельницького розглядається як реакція на утиски з боку цих іновірців. Маємо також у творі ідеалізацію козаків як людей лицарських і навіть трактування їх як «божих воїнів». Відповідно, в такому ж плані трактується і їхній вождь — гетьман Хмельницький.
Павло Халебський намагається позитивно оцінювати союз українських козаків та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхів», що, з позиції цього автора, є благодіянням. І, звісно, великим позитивом є приєднання козацької України до єдиновірної Москви.