Богдан Хмельницький. Легенда і людина

Починається пісня словами:

«Ой ріко Стиру, що Хмель о віру? Яке всьому миру,
Де в Дніпр впадаєш, оповідаєш радощі з війни чи миру?
Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити,
Під Берестечком, малим містечком, мав оних кров пролити.
На перевозі чи пак в дорозі короля погромити:
Військом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.
Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.
Ой Казимиру, вже тобі миру з козаками не буде».

Автор хоча симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися об’єктивності. Як про щось само собою зрозуміле, говорить про союз козаків і татар проти поляків, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як рицарських людей, які люблять воювати.

А. Орльонов. «Битва під Берестечком»

Автор з повагою говорить про поляків, їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має під собою серйозні підстави.

У творі описується своєрідна драма, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат від польських військ:

«Що, небож-хане, не знає, як лях стане?..
Не утікає, от наступає к бунчуку ік ханському.
«Ой не гледіти, треба ся бити — хан мурз напоминає,
А лях не дбає, мурз забиває, в їх крові меч купає.
Пав страх на хана, шле до гетьмана, як ніч наступила:
«Щоб твоя рада, істинна зрада ніколи не снила,
Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобі,
Що мі ся стало, кілько пропало мурз моїх! Тям же собі!»

Далі автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообіцявши йому велику здобич:

«В ноги падає, тисячі дає Хмельницький тут ханові,
Щоб наступити і ляхів бити завтра велів військові.
«Я сенатори Польськой Корони, і КОРОЛЯ дам тобі,
Все то нестатки, усі достатки завтра їх візьмеш собі».

Хан, за словами автора, піддався на ці намовляння. Наступного дня він знову виставив свої загони на битву, але їх сильно потіснили поляки. Через це хан мусив утікати:

«Стрільці-янчари із діл пожари непрестанно світили.
Втім од гетьмана з діл ляхи хана заразом одлучили,
Затим ся стало, де мурз немало і татарів набили:
Хан утікає і Кіш минає, наметів одбігає.
Ляхи гонили, татарів били, хан ся не оглядає.
Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, різко утікали,
А ляхи ганяли і їх стинали, аж табір розривали...»

Автор змальовує відступ татар і оточення козацького війська. Пише, що «не одна б мати... козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».

У віршах немає ідеалізації Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше негативне ставлення до цього діяча. Він навіть описує один епізод, який аж ніяк не прикрашає козацького гетьмана:

«Зла на нас пішла: турського посла до Хмеля піймано,
Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пісм много в ній достано».

Із цих слів можна зрозуміти, що Хмельницький підтримував тісні зв’язки з турецьким султаном, навіть координував з ним свої дії. Така думка підтверджується кримсько-татарськими й османськими писемними джерелами другої половини XVII — початку XVIII ст.[29]

Цікавим є завершення віршів. Там йдеться про вбивство під час битви корінфського митрополита Йоасафа, який був на боці козацькому[30]. Це досить дивна особистість. З’явився він в Україні в 1649 р. по дорозі в Москву. Потім, очевидно, в 1650 р. він опинився в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. І це при тому, що вище духовенство Київської митрополії намагалось дистанціюватися від козаків-повстанців. Закономірно виникає питання, чому такі дії чинив ієрарх, що прибув із чужої землі — Османської імперії? Йоасаф був впливовою фігурою при чигиринському дворі Хмельницького. Митрополит називав гетьмана «своїм паном» і водночас «духовним сином».

29

Про це більш детальніше див.: Туранли Ф. Козацька доба історії України в осман.-тур. писемних джерелах (друга половина (друга половина XVI — перша чверть XVIII століття). — К., 2016. — С. 234–285.

30

Про митрополита Йоасафа див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — Вид. друге, виправлене. — К., 2006. — С. 323–325.