ЖУРАВЛІ ВІДЛЕТІЛИ
„Мене завжди хвилюють птиці на вечірньому небі”.
(О. Довженко)
З листа з України: "…А вчора відлетіли від нас журавлі. Довго кружляли над селом, ніби жаль було їм покидати нас, а потім довгим ключем подались на південь. Щось це воно ворожить…”
Журавлі відлітали в пізнє надвечір’я або надосвітках. Бувало, вирве тебе із сну якийсь розпачливий крик чи плач і не збагнеш з просоння чий: скривдженої дитини, побитої собаки чи пропащої душі?.. А за вікном ніч і — осінь. Притулиш лице до шибки, надслухаєш… дивний якийсь рух чути знадвору, ні-то шум незліченних крил у піднебессі, ні-то шарудіння сухих конопель під загатою, ні-то журливу осінню тугу…
Журавлі відлітають.
І тоді, раптом, розсувається чорна завіса ночі, блиснув прожектор світанку по латочці неба, а на ній — далекий ключ журавлиний, як прощальний помах чиєїсь долоні — кру-кру… Ключ поволі зникає, розпливається, сірий екран неба порожніє, і тоді чуєш, що в тебе, в середині, щось неначе обривається: ні-то остання строфа вірша, ні-то остання нитка надії, ні-то останнє кохання.
З того, як і коли вони відлітали, в котру пору, чи довго кружляли над селом, чи коротко, як гурмувалися в ключі, сумно чи весело кричали, — з того всього люди багато дечого ворожили, передвістували: чи скоро буде зима, чи приїде Михайло на білому коні, чи зародить озимина, буде урожай чи недорід.
Неосяжне небо зі зграями птаства, земля, ліси й луги зо своїм звіринним царством, були як дві сторінки книги Божої Премудрости, з якої народ наш віками вичитував йому тільки ясні закони життя або смерти. Біла ласичка пробігла через гумно до стодоли — ого, рано впаде сніг! Мишва загніздилася у стерні — буде голодний рік. Бузько-чорногуз покинув гніздо на стрісі — ой, лелечко, та не дай Бог пожару!
З ранніх рос, із ластів’яного щебетання, з падаючих зірок, з пугукання сови опівночі ворожили погоду, радість або нещастя в хаті. В розкритій книзі природи не існувало зайвини, незначущости, в ній кожна титла, кожна кома, були глибокими символами, знаками вищої сили. Цю книгу читав народ душею, пребагатою в скарби первинної вражливости, інтуїції, поезії. Він, народ, розумів її предвічною своєю мудрістю, успадкованою по предках, тих із сивої давнини, з мороку тисячоліть…
Та й ще тепер, після всіх воєн і страхіть, що прокотилися над нашою землею, коли червоні плуги переорали її лоно до самої материці, коли, здавалося б, камінь на камені не залишився з давнього світу уявлень, вірувань, традицій, — ще й тепер, по сьогодні, скорбні наші матері, овдовілі сестри, незасватані наречені, ворожать собі долю з ключів журавлиних на вечірньому небі…
Журавлі, журавлі, як повернетесь весною в Україну, принесіть на своїх крилах нашим рідним добру вість із соняшних країв! Вони ж так довго на неї чекають!
КОЛЯДНИКИ[1]
Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що леденіли на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертиною пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покуті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці сновигали сновидами сум і нудьга. Рачкували, квокали і ціпали, щоб вуйні Павлисі неслися кури навесну. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, вішались на жердку з шматтям і кожухами та й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу.
Знадвору влетів у хату і радісно затріпав крилами гомін колядки. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга хоч-не-хоч полізли одне за другим у щілини в почорнілих сволоках. Свічка якось весело мелькнула жовтим язиком, а Божі достойники видивились на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися. На запічку припинив свій „отченаш” сірий котище, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.
— Павле! А встань-но! Подивися, хто там.
Вуйко Павло перехилився через побіїпницю до вікна.
— То хлопці з козами.
— Га?
— З козами. Колядники.
— А відстукай, защіпи двері. Снігу нанесуть до хати за ходаками.
Але ці „з козами” вже були на порозі. За ними гулькнув попід ноги до світлиці шпаркий, морозний подув. Свічка на столі полохливо закліпала віями, але не згасла.
— Христос Раждається! — загули хором „пастиріє” в солом’яних брилях і поставили на скрині „вертеп”.
— Славіте… А припри там котрий двері. Створив навстижир, як у червцю.
1
„Колядники” — одна з перших новель Ів. Керницького, надрукована в його першій книжці, „Святоіванські вогні", Львів, 1934 р., у в-ві „Українська Бібліотека”.