За п’ять з лишком років остогидло тут Петрові Андрійовичу. І земля, і небо, і вітер — усе чуже. А проте, великий посол невтомно, бадьорим оком стереже царський інтерес і російську політику пильнує. Та що користі? Мов осел з Езопових фабул чужу поклажу тягне й самі штурхани за це має. А вершки інші знімають.
Великий посол відклав, глибоко зітхнувши, лист і все з тієї ж секретної італійської скриньки дістав зошит, власноручно озаглавлений: «Меморія, себто пам’ятка, про тутешні діла». Ось вонн, усі тут — славні й великотрудні діла амбасадорські!
Розгорнувши зошит, прочитав свої записи:
«Узнати, чи не думають турки Керченську протоку засипати і тим Азовське море від Чорного відділити. І на тому валу фортеці ставити чи не думають, щоб російським кораблям у Чорне море ходу не було?»
Амбасадор скрушно похитав головою. Справа ця велика й важлива. Російський Азов, недавно відвойований у турків, для султана як сіль в оці. З Азова легко на Крим напасти і Чорне море воювати. А султан дивиться на Чорне море, мов на внутрішній покій власного палацу. Цю справу досконально розжувати треба. Проти запису стояла помітка: «Доручено вивідати Саві Владиславовичу Рагузинському». Ну, цей розжує, цей пронозливий!
Великий посол читав далі:
«Про посла турецького Мустафарека Мустафу-агу, котрий у його царської величності портрет випросив, начебто султанові в подарунок. Але потім виявилося, що він, посол, той царський портрет, від’їжджаючи, кинув під лаву на постоялому дворі, закалявши царський лик смородом, так що й вимовити соромно».
Проти запису про Мустафу-агу стояла помітка: «За наполяганням моїм вчинили таке: розоривши його, послали в ув’язнення поблизу Апдріанополя. А ще домагаюся, щоб його позбавили життя, бо недостойний жити на світі за ганебне своє діяння».
Так тобі і треба, бусурмане гололобий! Не користуйся в нужнику царськими портретами.
Прочитавши третій запис, великий посол смачно крякнув і засміявся. В цьому записі значилося: «За особистим царським велінням вивідати про самого султана, в якому стані себе держить і як справи державні вирішує, сам чи по наущению своїх любовних покоїв».
Це була справа дражлива й небезпечна. В такому ділі ходи, наче лин по дну, а води не скаламуть. А то турки не подивляться, що ти великий посол, живо у семибаштовий замок засадять, голодом уморять. Але все через того ж Саву Рагузинського любовні таємниці султанові вивідано без шуму. Ото в Москві сміятимуться, коли узнають, хто іменем султана державні справи вершить!
Проти запису про султана великий посол відмітив: «Зробити негайно донесения секретним листом, тайнописом цифірним».
А четвертий запис вельми неприємний. В ньому було:
«Улестити таємно дарами багатими турецьких пашів та беїв, щоб до наших справ прихильні були. І муллам та улемам[1] дещицю приділити для того ж».
Ох, і натерпівся ж пан амбасадор страху з цим ділом! Одержав Петро Андрійович з Русі для підкупу турецьких вельможних людей двісті тисяч червінців і ту велику суму споловинив, сто тисяч у свою бездонну кишеню поклав. Покласти поклав, а підмазати дрібноту, кропив’яне насіння, піддячого Ваську Тимофеева, котрий знав про це, не здогадався. Той погрожувати почав: донесу, мовляв, великому государеві! Тепер не донесе! Запросив його до столу амбасадор: миритись, мовляв, будемо. Випив піддячий всього чарчину вина, захрипів, під стіл покотився — і здох. Зітхнув було Петро Андрійович полегшено — пронесло хмару! Аж ні, перекладач посольський Мусійко Арсеньев щось косо позирати почав. Невже пронюхав про споловинені червінці? А що як донесе цареві?
Великий посол тяжко зітхнув.
— І до чого ж спаскудився народ! Доносами тільки й живе!
Тут погляд його впав на п’ятий запис у меморії, і посол, ляснувши по лобі, вилаяв себе вголос:
— Дурень старий! Чого ж я зіваю! Якщо цим ділом цареві догодити, змилостивиться, певно, дозволить з Туреччини виїхати. Мало того, може й на паскудство Мусійчине, на донос його, коли такий буде, крізь пальці подивиться.
П’ятий запис у меморії був дуже коротенький:
«Добути цареві арапа для курйозу, як монстр»[2].
Любить його царська величність всілякі монстри та курйози — карлів. велетнів, арапів, звірів диковинних. І якщо цю справу повернути вміючи — бути Петрові Андрійовичу в рідній Москві. Для цього треба, не зволікаючи, цареві донесення послати про султанові вчинки і про те, що Мустафу-агу за смородливе каляння царського портрета достойно покарано. Хай бачить цар старанність у ділах свого великого посла! А до донесень приєднати арапченя, немовби особистий презент — подарунок цареві від його посла. Не устоїть тоді суворий цар. Та от де тільки арапченя дістати? На невільничому ринку купити? Там добудеш якесь звірятко дике, вайло чорнопике. А для царського подарунка арапченя особливе потрібне, щоб усякі кумедні кунштюки знало, ну, скажімо, на трубі дудіти вміло, танцювати чи смішно кривлятися.
1
Улеми — мусульманські богослови, що посідають місця суддів, юрисконсультів у мусульманських державах.