Я поклав фігурку на місце й обійшов кімнату, запхавши руки в кишені. Тільки тепер до мене почало доходити, що Нетта мертва і я більше ніколи її не побачу. Не думав я, що мені буде погано, але так воно й було. До того ж її смерть стривожила мене. Я не міг повірити, що вона вчинила самогубство. Нетта була не з тих, хто добровільно йде з життя. До війни я працював репортером у відділі кримінальної хроніки. І бачив сотні кімнат, де вчинялося самогубство. В усіх них панувала атмосфера, якої тут не було. Не можу достеменно сказати, в чому річ, але якимось чином я не міг повірити, що тут звели рахунки з життям.
Я підійшов до дубового письмового столу, відчинив шухляди, заглянув усередину. За винятком чорнильниці та кількох олівців, ящички були порожні. Зазирнув у відділення для паперів, пам’ятаючи, як багато там колись було усіляких листів та рахунків. Нічого.
Глянув у камін, сподіваючись побачити там купку попелу від спалених паперів. Але камін був чистий. Я подумав, що це дуже дивно, зсунув капелюха на потилицю і похмуро зирнув на стіл. Справді дивно. Ледь чутне шкряботіння у двері змусило мене здригнутися. Звуки повторилися.
— Впусти мене, хлопче! — прошепотів Джуліус Коул через щілину. — Я також хочу подивитися.
Я скривився, навшпиньки перетнув кімнату і пройшов на кухню. Дверцята маленької газової плити були відчинені. В дальньому кутку кімнати валялася помаранчева диванна подушка. Гадаю, Нетта користувалась нею, коли... запихала голову в духовку? Мені було боляче про це думати, тож я повернувся у спальню.
Це була невеличка світла кімнатка. Більшу її частину займало двоспальне ліжко-диван. Поруч із ним — умонтована шафа, біля вікна — маленький туалетний столик із дзеркалом. Кімнатка була витримана в зеленувато-жовтавих тонах. Жодних репродукцій і жодних прикрас.
Я зачинив двері й стояв, дивлячись на ліжко. На мене нахлинули спогади, тож минуло чимало часу, перш ніж я підійшов до туалетного столика та поглянув на дивовижне різноманіття пляшечок, кремів, засобів для накладання гриму, розкиданих на запиленій поверхні трюмо. Почав висувати шухлядки. Там було повно звичного непотребу, який колекціонують дівчата: носовички, шовкові хусточки, шкіряні паски, рукавички, дешева біжутерія. У картонній коробці — мереживо, браслетики, каблучки. Звичайний дешевий мотлох. Однак я згадав про діамантовий браслет та діамантову брошку, якими так пишалася Нетта. Браслет подарував їй я; натомість якийсь тип — вона так ніколи й не зізналася, хто саме — презентував їй брошку. Я перерив усі шухлядки, але так їх і не знайшов. Цікаво, куди вони поділися — чи не забрала їх поліція для надійнішого зберігання?
Тоді підійшов до шафи і відчинив її. Щойно зробив це, як на мене війнуло ніжним ароматом бузку — її улюблених парфумів. Мене вразило, що шафа була майже порожня — лише дві вечірні сукні, костюм і халатик. Колись її шафа була забита одягом.
Там висіла вогненно-червона сукня, яку я так добре пам’ятав. Вона була на Нетті, коли ми вперше вирішили спати разом. Сукня, котру такий сентиментальний хлопець, як я, не міг забути. Я потягся по неї, зняв із вішалки і несподівано відчув, що вона надто важка.
Мої пальці обмацали форму предмета: це був пістолет. Я розгорнув сукню і витяг звідти пістолет марки «люґер», який висів на гачкові, підшитому під сподом сукні.
Я сів на ліжку, тримаючи сукню в одній руці, а «парабелум» — у другій. Був приголомшений. Це було останнє, що я сподівався знайти в квартирі Нетти.
Пістолет мав дві характерні особливості: уздовж ствола виднілася довга подряпина, а на руків’ї була мітка — неначе хтось намагався звідтіля щось витерти — приміром, ім’я власника. Я понюхав пістолет і отримав новий шок. З нього стріляли, причому зовсім недавно. Запах пороху був хоч і слабкий, але цілком уловимий. Я поклав зброю на ліжко, почухав голову і замислився; потому підвівся і знову підійшов до шафи. Висунув шухлядки, в яких Нетта зазвичай тримала білизну та шовкові панчохи. Шовкові панчохи були справжньою пристрастю Нетти. За час, що ми були з нею знайомі, я жодного разу не бачив її в якихось інших панчохах — лише з натурального шовку. Уже перед війною вона накопичила їх цілі стоси, і значна кількість американських військовослужбовців — а також я сам — регулярно поповнювали її запаси. Я перевернув увесь одяг Нетти, однак панчіх не було. Жодних. Ніде.
Я загасив недопалок, нахмурився і почав розмірковувати, чи не побувала тут місіс Крокетт і чи не забрала їх вона — чи то, може, поліція спокусилася ними. Шовкові панчохи неможливо було дістати, і таку спокусу можна було зрозуміти. Тут мало бути не менше дюжини пар. Коли я познайомився з Неттою два роки тому, у неї їх було 36 пар. Я точно знав це, тому що якось увечері, коли вона мене попросила купити їй нові, я вивернув вміст шухляд на підлогу і перерахував усі панчохи, щоб довести їй, що вона їх не потребує. То де ж вони?
Я вирішив обшукати квартиру. За час роботи репортером кримінальної хроніки я навчився так прочісувати приміщення, щоб не залишати слідів. Нарешті ці навички стали у пригоді. Я ретельно оглянув кожну кімнату. Не пропустив нічого — навіть штор на вікнах із ламбрекенами включно, — піднімаючи килими і простукуючи підлогу. В спальні біля каміна виявив схованку під паркетом. Схоже, у ній щось тримали, але того щось там більше не було. У ванній знайшов вісім п’ятифунтових купюр, замотаних у рулон туалетного паперу. У вітальні за рамою однієї з красунь Варґаса[5] знайшов іще вісім купюр по п’ять фунтів. На дні баночки з кольдкремом виявив діамантову каблучку. Діамант виглядав справжнім, а оправа була з платини. Раніше я ніколи її не бачив. Це була доволі дивна схованка для каблучки, однак не менш дивною була й заначка для грошей. Я пішов на кухню і після старанних пошуків знайшов на дні банки з борошном подовгастий конверт. Розірвав його, обтрусив від борошна і прочитав адресу, виведену великими літерами недбалою Неттиною рукою:
«Міс Анні Скотт, Беверлі».
Невже це її сестра? Я замислився, тримаючи в руках пухкий конверт. Здається, у ньому було повно паперів, і він був важкий. Уся ця справа видавалась мені дуже дивною. Мені було не по собі, підозри мучили мене. Не знав, що й думати.
Переконавшись, що в кухні нема більше нічого цікавого, я повернувся у вітальню.
Розклав на столі свої знахідки. Це були: пістолет марки «люґер», діамантова каблучка, шістнадцять п’ятифунтових банкнот і лист, адресований Анні Скотт.
Навіщо дівчині вчиняти самогубство, якщо в неї є вісімдесят фунтів і діамантова каблучка, запитував я себе. Які ще неприємності, крім фінансових, могли змусити Нетту накласти на себе руки? Я не міг нічого такого вимислити. Тепер я був майже впевнений, що це не самогубство. Вбивство? Справді, якщо не самогубство, тоді убивство. І аж ніяк не нещасний випадок. Нещасні випадки так не стаються.
Я запалив іще одну сигарету і замислився. Мені слід було порадитися з кимось із поліції. Я згадав про інспектора Коррідана зі Скотленд-Ярду. В часи мого перебування в Лондоні ми з ним приятелювали. Він водив мене в різні кубла, де вешталися дрібні правопорушники, і з його допомогою я назбирав непоганий матеріал для статті в «Сетердей Івнінґ Пост». Коррідан був саме той, з ким мені слід було порадитися, тож я одразу набрав номер поліції. Після доволі тривалої паузи Коррідан узяв слухавку.
Я відрекомендувався, і він мене згадав.
— Радий вас чути знову, Гармасе! — сказав він. — Вам пощастило, що застали мене — я вже збирався додому.
— Ви дуже поспішаєте? — поцікавивсь я, глянувши на свій годинник; була майже дев’ята.
— Ну звісно ж, я хочу додому! У вас щось нагальне?
— Радше цікаве, ніж нагальне, — озвавсь я. — Мені потрібна ваша порада і, можливо, допомога. Це стосується Нетти Скотт — дівчини, яка скоїла самогубство позавчора ввечері.
5
Перуанський художник Альберто Варґас (1896-1982) вважається одним із найвідоміших майстрів графіки в стилі пінап. Пінап, або пін-ап (від