— Як ви сказали? — різко перепитав він.
— Дівчину звали Нетта Скотт. Вона моя давня приятелька. Якщо відверто, Коррідане, я не вірю, що вона наклала на себе руки.
Запала пауза, потому він сказав:
— Зрештою, я нічого особливого на сьогодні не планував. То що ви пропонуєте?
— Ми можемо зустрітися за пів години в готелі «Савой»? — запитав я. — Якщо ви поцікавитеся ходом розслідування, то це значно спростить справу. Будь-які деталі стануть у пригоді.
Я продиктував йому адресу Нетти, він пообіцяв дізнатися все, що можна, та поклав слухавку.
Це мені особливо подобалося в Корріданові. Його ніщо ніколи не дивувало, він зроду не ставив непотрібних запитань і завжди прагнув допомогти — який би зайнятий не був такої пізньої пори.
Я порозпихав пістолет, конверт, каблучку і гроші по різних кишенях. Пересвідчившись, що нічого не забув, вимкнув світло, зачинив вхідні двері та вийшов на сходовий майданчик.
Джуліус Коул виніс у свій коридор табуретку і сидів там з відчиненими дверима, палячи та чекаючи на мене.
— Чому ти не дозволив мені зайти, друзяко? — запитав він із гидкою посмішкою. — Ти не мав права ходити туди сам.
— Іди краще покрути хула-хуп, — порадив я йому і почав спускатися сходами.
— Не тікай так швидко, друже! — попрохав він, встаючи зі свого табурета і виходячи на майданчик. — То як воно там? — хихикнув. — Чи є в неї гарненькі речі? Гадаю, ти перемацав усі її сукні! Шкода, що мене там не було!
Я продовжував спускатися, не озираючись.
Місіс Крокетт негайно відчинила двері, неначе дожидалася мого стуку.
— Щось довгенько ви там копирсалися, — пробурмотіла вона, забираючи в мене ключ. — Але ж ви нічого не взяли, правда? Поліція особливо наполягала, щоби все залишалося на своїх місцях.
Я кивнув.
— Усе гаразд, — запевнив я її. — Чи хтось заходив до неї, відколи... вона померла? Окрім поліції, звісно! Містер Коул, наприклад...
Вона заперечно хитнула головою.
— Ніхто, крім вас; і я впевнена, що не повинна була...
Я безцеремонно урвав її.
— Там були шовкові панчохи... А тепер їх нема. Ви не знаєте, де вони?
— Навіщо мені шовкові панчохи? — хмикнула вона. — Звісно ж, не знаю!
Я подякував їй і зійшов вузькими сходами на вулицю. Якусь мить постояв на тротуарі, глянувши на будинок. Світло горіло лише у квартирі Коула — всі інші вікна були темні. Подумав було про Медж Кеннітт, але вирішив, що вона не вписується у загальну картину, — принаймні поки що, — і попростував у напрямку Кромвелл-роуд, котра була за п’ятдесят ярдів звідси.
Вулицю освітлювали три ліхтарі — один у кінці, другий — на початку, і третій — посередині. Було доволі темно — всюди залягли густі тіні — інакше мене б не можна було так просто сполошити. Я почув за собою легкий тупіт й, інстинктивно відчувши небезпеку, відскочив убік.
Щось дуже важке поцілило мені в плече, я упав на коліна. Різко підвів руку, звівся на ноги — і знову відскочив убік. Устиг помітити силует чоловіка, що тримав у руках щось схоже на монтажну лопатку. Він люто накинувся на мене. Мені перед обличчям аж засвистіло — я підступив до чолов’яги і щосили садонув його поміж ребра. Той упустив залізяку і похитнувся; повітря зі шипінням вилетіло з його грудей, наче з проколотої шини.
— Що то в біса за розваги? — гаркнув я, підходячи до нього.
Тепер я зміг його роздивитися. Він був невисокий, молодий, худий, виснажений. Я не міг розгледіти його обличчя — помітив лише, що воно бліде. Одяг мав дешевий, а капелюх нагадував засмальцьовану кухонну губку. Ще до того, як я зміг схопити його за комір, він вирвався мені з рук і прожогом майнув вулицею. Я стояв, дивлячись йому вслід та прислухаючись до його тупотіння. Був трохи наляканий, плече мені боліло.
— Дідько, що ж це таке! — пробурмотів я сам до себе, тривожно озирнувся і швидко попрямував до сяючої вогнями Комвелл-роуд.
Розділ III
Не пробув я в своєму номері й п’яти хвилин, як зателефонував портьє і повідомив, що мене запитує інспектор Коррідан.
— Попросіть його піднятися до мене, — сказав я і натиснув кнопку виклику офіціанта.
Коррідан та офіціант зайшли разом. Коррідан був здоровенний чолов’яга років тридцяти п’яти, смаглявий, з маленькими блакитними очима, які, здається, дивилися крізь вас. Навіть із друзями він був суворий, рідко посміхався й ніколи не сміявся.
Ми тепло потисли один одному руки, і він схвально оглянув мій номер.
— Мушу визнати, що номер у вас комфортабельний, — зауважив він і, кинувши швидкий погляд на офіціанта, продовжив:
— Сподіваюсь, ви замовите мені щось випити.
— Звісно ж, і гадаю, ми тут же, в номері, й повечеряємо, — озвався я. — Усе найкраще для лондонської поліції!
Офіціант простягнув меню, і ми вибрали холодне консоме[6], воловани[7] з курячим м’ясом та морозиво. Я замовив також дві порції подвійного віскі та графин алжирського вина.
— Ви, газетярі, знаєте, у чому сенс життя, — зітхнув Коррідан, вмощуючись у єдиному кріслі. — Я часто думаю, що мені слід було б зайнятися менш обтяжливою і більш прибутковою справою, ніж поліцейська служба.
— Не ремствуйте, — сказав я, сідаючи на ліжко. — Готовий заприсягнутися, що ви по самі вуха в хабарях і половина злочинного світу Лондона платить вам данину.
Він стиснув губи.
— Ваше почуття гумору не менш спотворене, ніж ваша мораль, — парирував він, і я бачив, що він зовсім не потішений.
— Гаразд, облишмо моральність, — вишкірився я. — Страшенно радий, що ви змогли зайти до мене!
— Та Нетта Скотт справді була вашою подругою? — запитав він, відходячи до вікна. І перш ніж я встиг відповісти, продовжив: — Зі Скотленд-Ярду також видно Темзу, але з такого ракурсу і при такому освітленні вона справді чарівна, чи не так?
— Та Бог з нею, з тією Темзою! Я не збираюсь пригощати вас вином і вечерею лише для того, щоби послухати про лондонські атракції.
Він гостро глянув на мене.
— Ви чимось стривожені. Щось сталося ще?
Я кивнув.
— Може статися... — почав було я, але тут офіціант повернувся з випивкою.
Коли він пішов, я продовжив:
— Це стосується Нетти Скотт. Вона справді була моєю подругою. Я познайомився з нею в 42-му, і кілька років ми зустрічалися. То був для мене справжній шок — дізнатися, що вона наклала на себе руки.
Коррідан відпив ковток віскі та схвально кивнув.
— Хороше, — сказав. — Однак навряд чи ви схильні розводитися про віскі. Я читав звіт лікаря. Дівчина діяла напевно: вона випила чималу дозу лаудануму перед тим, як відкрити дверцята духовки. Це цілком очевидна справа, і, без сумніву, це самогубство. Цим займається кенсінгтонський відділок поліції. Учора о сьомій ранку до них зателефонував чоловік на ім’я Джуліус Коул, котрий мешкає в тому самому будинку. Поліцейські виявили дівчину, котра лежала головою до дверцят газової плити. В кухні було повно газу. Вікна заклеєні скотчем. Із дверми цього не слід було робити, бо вони і так зачинялися герметично. Вона вже була мертва приблизно шість годин. Припускають, що смерть настала о першій ночі. На тілі не було ознак насильства, і все вказувало на те, що це було самогубство. Тіло доправили в місцевий морг після того, як її офіційно упізнав Джуліус Коул — хлопець, котрий стверджує, що добре знав дівчину з вигляду. Зараз ми намагаємося зв’язатися з її рідними, але поки що безуспішно.
Я допив своє віскі, почуваючись значно краще.
— Тож про іншу версію навіть не йдеться?
Його очі буравили мене.
— Ні. А чому ви питаєте?
— То що, вони в захваті від усього того?
— Вони ніколи не бувають у захваті, однак цілком задоволені своєю роботою. І тут нема нічого іншого. Самогубства стаються щодня. Можливо, вам цікаво буде дізнатися, що рід занять індивідуума впливає на ймовірність скоєння ним самогубства, — провадив далі Коррідан, заплющивши очі і ще зручніше вмощуючись у кріслі. — Заняття, котре вимагає напруження, відповідальності чи роботи вночі спричинює більшу кількість самогубств. Фармацевти, лікарі, адвокати, власники барів, працівники нічних клубів, м’ясники та солдати найчастіше опиняються у групі ризику, тоді як садівники, рибалки, священники, шкільні вчителі та державні службовці замикають таблицю.