— «Бий, кого видиш!»
І попівна побачила Йвана. Вона заверещала не своїм голосом:
— Тату! «Всі вони злодії!»
Піп скочив з казальниці, почав розштовхувати людей. Іван сказав своєму ґазді:
— Тікаймо звідси, вуйку, бо цей піп слабий на голову.
Побігли до фіри, сіли і так рвонули, що тільки закурилося.
Люди ледве вибралися з церкви.
Почали казати, що в голові попа щось перемакітрилось, у попаді — щось перемикитилось, а в попівни-сім днів не метено.
А Іван невдовзі збудував собі хатину і жив, доки не вмер.
ДВІ ДОНЬКИ[12]
В одного багача було дві доньки. Батько дуже їх любив і гадав віддати за таких багатих, як і сам. З бідними не хотів знатися.
Коли настав на то час, старшу засватав найбільший багач з сусіднього села. Але молодша, яка мала лишатися на ґрунті, покохала найбіднішого парубка.
— Ти здуріла, дівко! — кричав старий. — Я чути про нього не хочу!
— Ви не хочете, а я хочу! — відповіла донька. — Мені не треба вашого багатства. З милим буде мені ліпше, ніж з вашим маєтком.
Багач більше не сказав ні слова. Тільки його жінка побивалася.
А люди стали говорити:
— Ади, багачева донька зійшлася з бідним легінем. Без шлюбу живуть. Так їм треба, отим багачам!
Ґазда кипів від злості:
— Скільки буду жити, не хочу її бачити! Все добро віддам старшій, бо вона мене послухала, зробила мені волю.
Минуло кілька років. На свята старий і стара зібралися до старшої в гості. Наклали повну фіру всілякого добра й вирушили в дорогу. Приїхали під височезну браму. Із-за тієї брами летіли страшні крики. Донька і зять сварилися.
Багач почав стукати у браму. Нічого не чують. Почав гримати сідалкою. За брамою далі чути лайку.
— Тут треба бахнути з гармати, аби почули, — сказав старий з кривдою. — Ходім, жінко, додому, бо тут не до гостини.
І повернув дишло. Тоді жінка заплакала:
— Зайдім, чоловіче, до молодшої доньки. Хоч раз подивлюся, як вона живе.
Поїхали до хатки другої доньки. Злізли з фіри й стали під вікно старої халупи. Бачать: сидить за столом донька зі своїм чоловіком і маленьким сином. Вони так файно розмовляють, аж любо дивитися.
Старому сльози засвітилися в очах. Увійшов до хати:
— Ану, діточки, складайте все на фіру. Житимете з нами.
Я не знаю, що відповів бідний зять багатому тестеві, бо не був при тім. Але, відай, він не перейшов жити до багача, бо казочка про те не розповідає.
ДІД, ГОРШКОДРАЙ І МАЛЬОВАНЕ ГОРНЯТКО[13]
Жив на світі горшкодрай, який ходив по селах і дротував людям гладуни, макітри. Одного разу здибав діда. Зупинився й питає його:
— Куди чимчикуєш, чоловіче добрий?
— Я іду дивитися, як нарід бідує. А ти?
— Дротую людям горшки. Ходім разом!
— Ходім.
Дійшли до села, стали коло бідної хатини й постукали в шибку.
— Чого вам треба? — спитав господар.
— Горшки дротуємо…
— Нема в мене горшків — я чоловік бідний.
— То пустіть переночувати.
Впустили їх до хати. Жінка дала вечеряти, постелила на лавицях. Коли всі позасинали, дідок почав лазити по всіх закутках: обмацував кожну річ, розглядав і клав на місце.
Вранці повставали, подякували господарям і пошкандибали своєю дорогою. Як тільки вийшли із села, старий витягнув з пазухи мальоване горнятко й похвалився:
— Дивися, горшкодраю, що я маю! Я вкрав це горнятко в бідного чоловіка.
Горшкодрай розсердився на діда, але нічого не сказав. Як стало вечоріти, знову дійшли до якогось села. Стали біля хати найбільшого ґазди й постукали в шибку.
— Хто ви? — спитав багач.
— Горшкодраї…
— Нема в мене дрантивих горшків.
— То пустіть нас переночувати.
— Нема місця.
— Ми ляжемо десь у куточку в сінях, бо надворі холодно, — озвався і дідок.
Багач впустив їх за поріг і сказав, аби лягали в сінях під драбиною.
Коли розвиднілося, захотіли їсти. Зайшли до хати.
— Чого ви ще хочете? — питає багач.
— Дайте щось поснідати.
— Я вас нагодую! — і багач схопив на них палюгу.
Дідок і горшкодрай взяли ноги на плечі. Але, коли тікали, старий встиг покласти на поріг мальоване горнятко.
Горшкодрай здивувався:
— Що ти за людина, що в бідного крадеш, а багатому даруєш? Таж той багачисько не хотів пустити нас переночувати, а вранці не дав і кавалка хліба. За що йому мальоване горнятко?
— Не дивуйся, — відповів дідок. — У мальованім горнятку були сльози бідняка.
Горшкодрай мовчав. А коли люди мовчать, то й казочка кінчається.
ЯК ЦИГАН МОЛОТИВ[14]
Якось один господар пішов наймати цигана до молотьби. А той був страшним ледарем. Каже:
— В таку спеку — тільки в шатрі спати.
Господареві ніколи чекати — пшениця пропадає, миші її трублять. Почав умовляти:
— Ходи, цигане, то не тяжка робота. Покажеш пшениці свого ціпа — і все: вона сама буде молотитися.
Циган спокусився на таку роботу. Пішов на тік. Розклав снопи пшениці, показав їм ціпа і ліг спати під скирту.
Коли ґаздиня принесла обід, циган добре наївся й напився. Після того встав, показав снопам ціпа і знову ліг спати.
Закінчився день, зійшлися всі додому. Прийшов і циган. Сів за стіл, чекає.
Ґаздиня витягла з печі смаженину. Піднесла до столу, показала циганові й знову засунула у піч. Витягла миску вареників із сиром і сметаною. Показала циганові й засунула в піч. Поставила на столі кулешу. Циган збирався вже їсти, але вона знову забрала миску.
— Що ви робите, газдинько? — спитав її циган.
— Я годую тебе так, як ти молотив…
Циган пішов до шатра без вечері.
На другий день циган пішов молотити разом із господарем. Той узяв з собою хліба й солонини і сховав у солому.
Почали молотити. Циган вдарить кілька разів ціпом і стає відпочивати. Знову вдарить ціпом — і біжить пити воду. Нарешті почав згадувати, як його хрестили. Тільки молотити не хотів.
Ґазда нічого не сказав. Коли інші люди сіли собі обідати, циган запитав:
— Чому ґаздиня не несе полуденок?
— Спізнилася, бо дрова не хотіли горіти.
Ґазда кинув ціпа, засунув голову в солому, де був схований хліб із солониною.
Циган здивувався:
— Ще-м ніколи не видів, щоб чоловік солому їв. Солома ж не смачна!
— А ти спробуй так, як я, — порадив хазяїн.
Циган взяв віхоть соломи і почав жувати. Так їв ту солому, як молотив пшеницю.
Кажуть, що ця казочка навчила того ледаря робити!
ЦИГАН, ПАН І КИСЕЛИЦЯ[15]
Жив собі циган, що не міг наїстися. І голод вічно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пішов циган до своєї куми:
— Що-сьте варили, кумо, на обід?
— Варила-м киселицю.
— Що за киселиця? Ще-м ніколи такого не їв.
Кума налила миску киселиці, поставила перед ним на стіл. Циган усе вихлебтав, ніби оком кліпнув. Вилизав миску і схопився:
— Біжу додому й скажу жінці, най мені зварить цілий баняк киселиці.
Спішить циган дорогою і, щоб не забути, все повторює: киселиця, киселиця… А надворі саме пішов дощ — всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав і забув, що говорив. Забідкався:
— Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото!
Бабрається в болоті, а слова як нема, так нема.
На те над'їхав якийсь пан. Зупинив бричку і питає: