— Що ти, цигане, шукаєш?
— Ади, паночку, загубив-им три кавалки золота.
Пан почув про золото і почав трястися, наче у пропасниці. Зліз із брички й теж почав шукати. Рачкує разом з циганом, місить оте болото, цідить його крізь пальці. Вимастився, як чорт, тільки очі та зуби блищать. Нарешті розсердився й крикнув:
— Ти, дурний цигане, збрехав! Тут ніякого золота нема, бо ми, ади, вже з цього болота зробили киселицю.
— О-о-о, киселиця, киселиця! — затанцював циган у болоті. Схопив те слово в зуби і побіг додому.
Пан стояв, як дурень, і кліпав очима.
ЯК МИХАЙЛИК СТАВ ЦАРЕМ[16]
В одного чоловіка росло дванадцять синів. Він їх усіх любив, а наймолодшого, Михайлика, — найдужче, бо той був найрозумніший.
Якось Михайлик розповів братам:
— Мені снилося, що ми жали жито і в'язали снопи. Мої снопи стояли рівненько, а ваші кланялися їм.
Сон не сподобався братам.
— Ти хочеш бути царем, аби ми схилялися перед тобою. Га? Ніколи на світі!
Одного дня вони погнали худобу на пасовисько. Тато послав Михайлика подивитися, чи не б'ють худоби і чи добре її доглядають.
Брати почали сміятися:
— Ади, прийшов наш цар! Кланяємось тобі, вельможний володарю. Якого розказу маємо чекати від тебе?
А найстарший сказав:
— Онде йдуть купці. Продаймо його, най нам голови не завертає.
— Продаймо, продаймо! — загукали й інші.
Брати зняли з Михайлика одежу й продали його купцям за тридцять срібняків. Потім зарізали барана, закривавили одежу молодшого брата і пішли додому.
— Де Михайлик? — спитав батько у синів.
— Відай, вовки його роздерли, бо ми, ади, знайшли закривавлену сорочку, — відповів найстарший.
Батько засумував. Через якийсь час народився ще один хлопчик — Дмитрик. Батько любив його так само, як Михайлика.
Минуло багато років. Купці завезли Михайлика до столиці. Там жив лихий цар, що мав багато темниць. Михайлика теж скоро замкнули до царської темниці.
Одного разу цар скликав міністрів і розповів їм такий сон:
— Мені приснилися сім корів худих, а сім ситих. Худі з'їли ситих, але не погладшали. Худі та й худі. Через три дні маєте сказати, що означає оцей сон.
Міністри налякалися. Шукали два дні та дві ночі, але ніяк не могли знайти на волі мудрого чоловіка, щоб пояснив царів сон. Тоді хтось сказав, що в темниці сидить мудрий парубок, все може пояснити. А то був Михайлик. його розкували й потягли до царя.
Вислухав Михайлик, що цареві снилося, і розтлумачив так:
— Ці сім років будуть урожайними. Потім будуть сім років голодних. Люди не матимуть що їсти. Тож треба запастися…
Цар відпустив Михайлика на волю.
Про все це дізналися люди із столиці. Почали казати:
— Коли той Михайлик зміг пояснити сон кривавого царя, то він зможе врятувати нас і від голоду. Най буде нашим царем!
Бідний люд напав на царський палац, вигнав кривавого царя, а на його місце поклав мудрого хлопця.
Царює Михайлик не рік і не два. Коли настав голод на землі, він дав наказ, аби відкрили запасні комори і видавали людям збіжжя.
Про це почули в тих краях, де жив його батько.
Старий сказав своїм синам:
– Ідіть, діти, до того царя, може, дасть і нам хоч трохи збіжжя.
Брати пішли. Низенько поклонилися цареві:
— Дай нам, царю, збіжжя, бо помремо з голоду. Михайлик їх впізнав.
— Хто ви є? — спитав.
Вони розповіли. Сказали навіть про Дмитрика, якого батько дуже любить.
— Приведіть його сюди, — сказав братам цар.
Через кілька днів навідалися з Дмитриком.
Низенько поклонилися цареві і знову просять збіжжя.
Цар наказав слугам, аби їм насипали повні міхи пшениці, а у Дмитриків мішок — щоб поклали ще й золоту чашу.
Брати, задоволені, що не помруть з голоду, поїхали додому. А вже по дорозі їх наздогнали царські люди:
— Ану вертайтесь до царя, ви вкрали у нього золоту чашу!
— Ми, бігме, не брали, — божаться брати.
— Говоріть своє, а вертатись треба, — відповіли слуги.
Брати стали знов перед царем.
— Ану, слуги, шукайте! В чиєму мішку знайдете золоту чашу, того я залишу в себе, — наказує цар.
Шукали недовго: розв'язали Дмитриків мішок і вийняли чашу.
Старші брати впали цареві до ніг:
— Світлий царю, відпусти Дмитрика. Тато помре від горя.
Цар подумав трохи і сказав:
— Бачу, що ви трохи нарозумились. Не буду вас карати за те, що продали мене в неволю. їдьте додому і пришліть до мене тата й маму.
Брати позадкували й побігли додому,
Небавком до Михайлика приїхали рідні. То була радість на весь світ!
КИРИЛО І ЙОГО БРАТИ-ЗЛОДІЇ[17]
То було давно. Помер великий багачисько й лишив трьох синів: Гаврила, Данила і Кирила. Старші сини, Гаврило і Данило, накинулись на батьків маєток і розділили все до нитки між собою. А найменшому, Кирилові, дали те, що з носа впало, ще й вигнали його за ворота.
Кирило оженився аж у третьому селі і не хотів знатися з братами.
Гаврило і Данило стали страшними злодіями. Крали вдень і вночі, просто з вогню тягли.
Якось Кирило з жінкою працювали в полі. Ополудні жінка побігла додому обійти худобу. Поробила все, що було треба, й знову збиралася у поле. Раптом до хати увійшли двоє незнайомих:
— Дайте, газдинько, щось на погорілих.
Ґаздиня відімкнула комору і почала набирати збіжжя.
А ті двоє стоять на порозі й поговорюють собі:
— Я сьогодні не поголений.
— Не журись, поголимо вночі…
Узяли збіжжя та й пішли.
Жінка прийшла у поле й розповіла про тих прохачів.
Кирило здогадався:
— То були мої брати, Данило і Гаврило. Побачили в коморі солонину й задумали вкрасти її вночі.
Коли прийшли додому, Кирило сховав солонину в сінях під боднею.
Настала ніч. Злодії підкопалися, пролізли до комори, а там — порожньо.
Гаврило і Данило розсердились на брата. Повипускали з хліва худобу й постукали у вікно:
— Вставай, ґаздо, бо твої корови капусту нам толочать.
Кирило схопився і вибіг надвір зганяти худобу. А один із злодіїв заскочив до хати і говорить Кириловим голосом:
— Я пробив, жінко, ногу на ковіньку. Де солонина, щоб вмастити рану?
Жінка промимрила спросонку:
— Ти ж сам її сховав під боднею.
Злодії взяли солонину і дали драла з хати. Кирило повернувся.
— Дуже болить нога? — спитала його жінка.
— Яка нога?
— Ти ж пробив на ковіньку і змащував рану солониною…
Кирило кинувся до бодні, а там — порожнє місце.
Побіг за злодіями. А дорога вела через хащу. Кирило забіг наперед, наклав на стежку купу ріща і сів під корчем. Підійшли брати і коло купи ріща стали.
— Бігме, ми заблудилися, — говорить Гаврило. — Коли йшли красти, ріща не було. Я тут зачекаю, а ти, Даниле, пошукай дороги.
Данило пішов. Через якийсь час Кирило встав з-під корча і сказав його голосом:
— Не бачу дороги. Я потримаю солонину, а ти пошукай. Може, що ліпші очі маєш.
Пішов і Гаврило.
Молодший брат схопив солонину — і гайда додому.
Злодії зійшлися. Побачили, що їх обдурили і побігли навпростець до Кирилової хати. В якомусь дворі стягнули з жердини спідницю і хустку. Гаврило швидко вбрався по-жіночому і, сівши на порозі Кирилової хати, почав плакати:
— Боже мій, боже, я так тяжко пацятко годувала, а прокляті злодії украли солонину.
Кирило підійшов:
— Сиди тихо, жінко. Ось тобі солонина, занеси до комори.
Поклав мішок, а сам зайшов у хату. Роздягнувся і хоче лягати, коли мац, а жінка спить.