Ось-ось станеться щось жахливе.
Ви це відчуваєте, чи не так?
І ви не одні такі.
— Що це в них вселилося? — крикнув Ринсвінд поверх оглушливого шуму.
Бібліотекар пригнувся, ухиляючись від ґримуара в шкіряній палітурці, що вилетів з полиці, але зупинився в повітрі, стримуваний довжиною свого ланцюга. Він пірнув униз, перекотився й приземлився на копії «Малефіцієвого відкриття демонології», що старанно товклася по кафедрі.
— У-ук[2], — сказав він.
Ринсвінд вперся плечем у тремку книжкову полицю й колінами заштовхнув шелесткі томи на місце. Шум був неймовірним.
Магічні книги мають щось на кшталт власного життя. У деяких із них його аж забагато: наприклад, перше видання «Некротелікомнікона» доводиться тримати між металевими плитами, «Справжнє мистецтво левітації» провело останні півтораста років у кроквах, а «Посібник із магічного сексу Же Форджа» зберігають у баку з льодом в окремій кімнаті, і, згідно зі строгим правилом, його можуть читати лише чарівники старші вісімдесяти років, і, якщо можливо, мертві.
Та навіть буденні ґримуари й інкунабули поводилися збуджено та непосидюче, як мешканці курника, коли щось огидне шкреблося під дверима. Приглушене дряпання (неначе кігтями) долинало з-під їхніх замкнених оправ.
— Що ти сказав? — прокричав Ринсвінд.
— У-ук!
— А!
Як почесний помічник бібліотекаря Ринсвінд просунувся не набагато далі основ індексації та ходіння за бананами, тому він захоплювався тим, як бібліотекар неспішно походжає поміж тремтливих полиць, тут пробігаючи чорношкірою долонею поверх тремких палітурок, там утішаючи наляканий словник заспокійливим мавпячим бурмотінням.
Незабаром бібліотека почала потроху вгамовуватися, і Ринсвінд відчув, що його плечі розслабляються.
Однак це був крихкий спокій. То тут, то там шелестіли сторінки. Із віддалених полиць долинали зловісні скрипи корінців. Після початкового переполоху бібліотека була така ж насторожена й ляклива, як довгохвостий кіт на фабриці крісел-гойдалок.
Бібліотекар побрів проходом назад. З його обличчя, яке могло викликати симпатію хіба в шини від вантажівки, не сходила звична слабка усмішка, але з того, як примат прокрався у своє затишне кубельце під столом і сховав голову під ковдрою, Ринсвінд зрозумів, що той був украй стурбований.
Погляньмо на Ринсвінда, поки той розглядає зловісні полиці. На Диску існує вісім рівнів магії, однак провчившись шістнадцять років, Ринсвінд не досягнув навіть першого. Насправді ж, згідно з обґрунтованою думкою кількох його викладачів, навіть нульовий рівень, притаманний більшості звичайних людей із народження, був для нього недосяжний. Існують припущення, що після смерті Ринсвінда середня здатність людської раси до окультизму зросте в декілька разів.
Він високий, худий і має жалюгідну борідку на кшталт тих, що носять люди, яких природа не наділила талантом бородоносіння. Його темно-червона мантія явно мала кращі дні, а може й кращі десятиріччя. Однак ви відразу довідаєтеся, що він чарівник, адже Ринсвінд носить гостроверхого капелюха з широкими крисами. Хтось, хто володів правописом ще гірше, ніж голкою, вишив на ньому слово «Чаррівник» величезними срібними літерами. Вершечок капелюха прикрашала зірка, що втратила більшість своїх блискіток.
Насунувши капелюха на лоба, Ринсвінд протиснувся крізь старовинні двері бібліотеки й вивалився на золотаве надвечірнє світло. Зовнішню тишу й спокій порушувало лише істеричне каркання ворон, що кружляли навколо Вежі мистецтв.
Якийсь час Ринсвінд спостерігав за ними. Ворони Невидної академії — міцні горішки. Потрібно докласти багато зусиль, щоб їх потривожити.
З іншого ж боку...
...Небо було блідо-голубої барви з золотим відтінком, кілька жмутків пухнастих хмаринок відблискувало рожевим угорі, у променях сонця. У чотирикутному дворику буяли старезні каштани. З відчиненого вікна долинали звуки скрипки, на котрій грав якийсь студент-чарівник, і доволі поганенько. Усе це явно не назвеш зловісним.
Ринсвінд притулився до теплих кам'яних мурів. І закричав.
Уся будівля дрижала. Він відчув, як тремтіння проходить через його долоні й підіймається по руках, ця слабка ритмічна пульсація була якраз тої частоти, що свідчить про неконтрольований жах. Саме каміння було перелякане.
Почувши слабке дзеленчання, він налякано поглянув униз. Декоративний каналізаційний люк відкинувся, і назовні висунулися вусики одного з місцевих щурів. Видершись нагору, той із відчаєм поглянув на Ринсвінда й пробіг повз. За ним рушили десятки його одноплеменців. Деякі з них були модно вбрані, але в Академії це нікого не дивувало, оскільки високий рівень фонової магії мав дивовижний вплив на гени.
Озирнувшись, Ринсвінд побачив й інші потічки сірих тіл, що покидали Академію через кожен водостік й прямували в напрямку зовнішньої стіни. Поруч із його вухом зашелестів плющ, і кілька щурів здійснило небезпечний стрибок йому на плечі, зісковзнувши його мантією донизу. В усьому іншому вони повністю ігнорували чарівника, що знову ж таки не особливо дивувало. Більшість створінь не звертала уваги на Ринсвінда. Він повернувся й кинувся до Академії, хльостаючи подолами мантії по колінах, аж поки не досягнув кабінету скарбія. Ринсвінд забарабанив у двері, і ті зі скрипом прочинилися.
— О. Ти, гм, Ринсвінд, чи не так? — запитав скарбій без особливого ентузіазму. — Що сталося?
— Ми тонемо!
Деякий час той витріщався на Ринсвінда. Скарбія звали Житник. Високий і жилавий, він мав такий вигляд, ніби в усіх попередніх життях був конем і в цьому ледве уникнув подібної долі. Людям завжди здавалося, що той дивиться на них своїми зубами.
— Тонемо?
— Так. Усі щури тікають!
Скарбій ще раз пильно поглянув на Ринсвінда.
— Не стій, заходь, — лагідно мовив він.
Ринсвінд пройшов за ним у низьку, темну кімнату й підійшов до вікна. Воно виходило на сади й річку, що мирно плинула до моря.
— Ти, гм, часом не перебільшуєш? — запитав скарбій.
— Перебільшую? — винувато перепитав Ринсвінд.
— Розумієш, це ж будівля, — промовив скарбій і, як більшість чарівників, які стикаються з головоломкою, скрутив сигарету. — А не корабель. Знаєш, їх можна розрізнити. За відсутністю морських свиней, що забавляються поруч із носом, або нестачею трюмів. Шанс піти на дно — украй незначний. Інакше, гм, нам би довелося розміститися в сараях і гребти до берега. Гм?
— Але щури...
— Припускаю, що в гавань прибув корабель із зерном. Так би мовити, гм, весняний ритуал.
— Однак я впевнений, що будівля здригалася, — сказав Ринсвінд із ноткою невпевненості.
У цій тихій кімнаті з каміном, у якому потріскував вогонь, усе більше не здавалося настільки реальним.
— Випадкове тремтіння. Може, гм, Великий А'Туїн гикнув. Ти маєш, гм, опанувати себе. Ти ж нічого не пив, га?
— Ні!
— Гм. А хочеш?
Житник пройшовся до темного дубового буфета, витягнув дві склянки й наповнив їх водою з глечика.
— У цю пору дня мені найкраще вдається херес. Скажи лише, гм, солодкий чи сухий?
— Гм, ні, — відмовився Ринсвінд. — Мабуть, ти маєш рацію. Напевно, мені слід трохи відпочити.
— Непогана думка.
Ринсвінд брів прохолодними кам'яними коридорами. Час від часу він доторкався до стіни й нібито прислухався, але згодом хитав головою.
Вдруге перетинаючи чотирикутне подвір'я, він побачив зграї мишей, що роїлися на балконі й неслися в напрямку річки. Здавалося, що й земля, по якій вони бігли, ворушилася. Придивившись, Ринсвінд побачив, що вона скрізь вкрита мурахами.
Ці мурахи не були звичайними. Магія, що століттями просочувалася крізь стіни Академії, зробила з ними дещо дивне. Деякі з них тягнули крихітні вози, інші їхали верхи на жуках, однак усі намагалися покинути Академію якнайшвидше. Від їхнього руху трава на газоні здіймалася хвилями.
Поглянувши догори, Ринсвінд побачив старий смугастий матрац, що проштовхнувся крізь горішнє вікно й вдарився об кам'яні плити внизу. Після зупинки, очевидно, щоб перевести дух, той трішки піднявся над землею й цілеспрямовано поплив уздовж газону в напрямку Ринсвінда. Той ледве встиг забратися геть. Перш ніж матрац пронісся далі, Ринсвінд почув пронизливе попискування й побачив тисячі рішучих ніжок під розбухлою тканиною. Навіть блощиці покинули свою домівку й вирішили не покладатися на можливість знайти деінде таке затишне житло. Одна з них помахала Ринсвінду лапкою й пропищала якесь привітання.
2
Магічний нещасний випадок у бібліотеці, яка, як уже зазначалося, не місце для звичної роботи з гумовими штампами й десятковою системою класифікації, нещодавно перетворив бібліотекаря на орангутана. З того часу він опирається всім спробам перетворити його назад. Йому полюбилися довгі руки, чіпкі пальці на ногах і право чухатися на людях. Але найбільше йому подобалося те, що всі великі філософські питання раптово звелися до невиразного зацікавлення тим, звідки з'явиться його наступний банан. Річ не в тім, що він не усвідомлював безнадію та велич людського існування. Просто бібліотекар був переконаний, що ви можете засунути їх куди подалі. —