Гребер вирішив піти до Біндинга. Можливо, у того є якісь новини.
— Заходь, Ернсте! — гукнув Альфонс. — Ми саме заходилися коло пляшки першокласного вина. Можеш нам допомогти.
Біндинг був не сам. На великій канапі, якраз під картиною Рубенса, напівлежав якийсь есесівець із таким виразом на обличчі, немовби він щойно впав і не має більше сил підвестися. Це був худорлявий чоловік із блідим обличчям і таким білим волоссям, що, здавалось, У нього немає ні брів, ні вій.
— Це Гайні, — сказав Альфонс з неабиякою повагою. — Гайні — приборкувач зміїв. А це мій товариш Ернст, він приїхав у відпустку з Росії.
Гайні вже був напідпитку. Він мав безбарвні очі й невеличкий рот.
— Росія! — промимрив він. — Я теж там побував. Непогано пожили! Не те, що тут.
Гребер запитливо глянув на Біндинга.
— Гайні вже осушив пляшку, — відповів той. — У нього горе. Будинок його батьків знищено бомбою. З сім’єю нічого не сталося, всі були в бомбосховищі. Але квартиру зруйновано.
— Чотири кімнати! — проревів Гайні. — Усі нові меблі. Піаніно теж… Який звук! Мерзотники!
— За піаніно Гайні помститься, — сказав Альфонс. — Іди сюди, Ернсте! Ти що питимеш? Гайні вживає коньяк. Але є ще горілка, кминова настоянка і все, чого тільки душа забажає.
— Не хочу нічого. Я просто був поблизу і вирішив зайти, щоб спитати, чи не довідався ти чогось нового.
— Нічого нового, Ернсте. У місті твоїх рідних немає. У кожному разі, вони ніде не зареєстровані. У селах їх теж немає. Можливо, вони виїхали і ще не прописалися на новому місці, а може, їх куди-небудь вивезли з біженцями. Ти ж знаєш, як тепер буває. Ці мерзотники бомбардують усю Німеччину; треба чимало часу, щоб навести якийсь порядок і налагодити зв’язок. Випий трохи. Чарчину можеш собі дозволити.
— Добре. Чарку горілки.
— Горілка… — промимрив Гайні. — Ми дудлили її відрами! Потім наливали в пельки отим тварюкам і підпалювали. Робили з них вогнемети. Хлопці, як вони стрибали! Можна померти від сміху.
— Що? — перепитав Гребер.
Гайні не відповів. Він дивився осклянілими очима перед собою.
— Вогнемети, — пробелькотів нарешті. — Геніальна ідея.
— Про що він говорить? — звернувся Гребер до Біндинга.
Альфонс знизав плечима.
— Гайні був у бувальцях. Він служив у СД2.
— СД у Росії?
— Авжеж. Ще по одній, Ернсте?
Гребер узяв зі столика для куріння пляшку й почав її роздивлятись. Чиста горілка переливалася в ній сюди-туди.
— Скільки в ній градусів?
Альфонс розсміявся.
— Чимало! Напевно, всі шістдесят. Івани люблять міцну.
«Люблять міцну, — повторив подумки Гребер. — А міцна горілка горить. її заливають у горлянки й підпалюють». Він поглянув на Гайні. Гребер багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних їй людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже знав, про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове.
— Чого ти вшнипився в пляшку? — спитав Альфонс. — Вона не кусається. Наливай ще.
Гребер поставив пляшку на стіл. Йому захотілося встати й піти геть, але він сидів. Зусиллям волі він примусив себе залишитися. Надто часто він відводив погляд і нічого не хотів знати. Та й не тільки він — так чинили й сотні тисяч інших, сподіваючись хоч цим заспокоїти свою совість. Він не хотів більше відводити погляд. Не хотів викручуватись, через це він і не йшов досі у відпустку.
— Хочеш ще по одній? — запитав Альфонс.
Гребер кинув погляд на Гайні, що саме задрімав.
— Він ще й досі в СД?
— Уже ні. Тепер він тут.
— Де?
— Обершарфюрер у концтаборі.
— У концтаборі?
— Атож. Випий іще трохи, Ернсте! Такими молодими більше не зустрінемося! Побудь з нами. А то завжди відразу тікаєш!
— Ні, — мовив Гребер, і далі розглядаючи Гайні. — Більше не тікатиму!
— Нарешті я почув від тебе розважливе слово. Що ти питимеш? Знов горілку?
— Ні. Налий кминової або коньяку. Горілки годі.
Гайні поворухнувся.
— Яка там горілка, — пробелькотів він. — Таке добро переводити! Горілку ми самі хлебтали. Ні, ми наливали бензин. Він і горить краще.
Гайні блював у ванній кімнаті. Альфонс із Гребером стояли біля дверей. На світлому небі купчилися білі баранці хмар. У березняку співав дрізд — невеличкий чорний клубочок із жовтим дзьобиком і голосом, у якому бриніла сама весна.