Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:
Надзвичайно обачним має бути той, хто розглядає позови! Навіть упевнившись, що ця людина зовсім не винна, звідки можна знати, що винен саме той чи інший? Щоб знайти справедливе рішення, доводиться ще й ще раз вести допит, вивчати всі подробиці справи, вникати в її суть, все добре обмірковувати. Отож і схиляються люди перед мудрістю того, хто виявив справжнього злочинця, та ба, ніхто не відає, яким трудом домігся він цього!
Бувають правителі, які коротають свій час, граючи в шахи чи вилежуючись під шовковими ковдрами, а в управах тим часом сваволять чиновники. Не болить у них серце, коли з простою людиною трапляється лихо. А як загримить барабан[53] і прочиняться двері управи, вони велично споглядають із своїх високих місць тих, хто, тремтячи від страху, прийшов подати скаргу, і наказують забити їх в колодки. Тому й не дивно, що стільки тяжкої незаслуженої кривди накопичилось під перевернутим тазом[54].
Мій учитель, вельмишановний Юйшань, запримітив мене ще тоді, коли я був зовсім малим. І досі пам'ятаю, з якою запопадливістю виводив він у світ учнів, віддаючи їм усі свої знання, як самовіддано захищав, коли хто-небудь хотів їх скривдити. Але він ніколи не вдавався до примусу чи залякування, як того вимагали можновладці. Це був справжній захисник святого Конфуція, вчитель і наставник не одного покоління. Оцінюючи учнівські твори, він ніколи не криводушив, а намагався виявити молоді таланти і оберігав їх, мов своє власне життя, — не так, як це роблять безсердечні інспектори училищ, що прийшли на його місце.
Про любов, з якою він ставився до молодих талантів, може засвідчити хоча б такий приклад. Якось одному тямущому студентові випало на екзаменах писати твір на тему "Багатства гірських надр". А він помилився і написав про багатства підводного царства. Похопився уже тоді, коли твір був готовий. Боячись, щоб його не вигнали, студент у кінці дописав складеного тут же вірша:
Прочитавши в кінці твору цього вірша, шановний учитель додав у тому ж тоні:
ХЕННЯН ПРО ЧАРИ КОХАННЯ
Хун Дає, столичний житель, мав дружину з роду Чжу, яка була дуже вродлива. Вони ніколи не сварилися, любили й поважали одне одного. Та ось господар привів у дім нову служницю, на ім'я Баодай, і зробив її наложницею. Своєю вродою служниця не могла рівнятися з господинею, але Хуна чомусь вабило саме до неї. Дружина, зрозуміло, не могла спокійно дивитись на таке неподобство, і в сім'ї через це часто виникали сварки. Хун, правда, ще не наважувався ночувати у кімнаті наложниці, але вже відчував, що дружина чимдалі стає осоружнішою, а дівчина причаровує його все дужче й дужче.
Невдовзі Хун переїхав на іншу квартиру. Тепер вони жили на одному подвір'ї з крамарем на прізвище Ді, що торгував шовковими тканинами. Сусідова дружина, яку звали Хеннян, першою провідала пані Чжу. Це була звичайна собі жінка років за тридцять; говорила вона легко й вільно, чим і сподобалася пані Чжу. Наступного дня пані Чжу сама пішла до сусідки і побачила, що в їхній сім'ї також є, так би мовити, «маленька господиня», дуже гарненька, років двадцяти.