Ван після цього так засумував, що не міг ні їсти, ні пити, а тільки ходив з кутка в куток по кімнаті. Потім вирушив знову на Хуанхе, сподіваючись, що може йому пощастить викупити Ятоу. Приїхав на місце: будинок стоїть, де й був, а пожильці в ньому вже інші. Спробував розпитати у людей, але ніхто не знав, куди поїхала стара зі своїми дочками. Сумний, похмурий, вернувся він назад, розпродав усе майно, що встигли вони нажити, забрав гроші і подався на схід, до себе додому.
Минуло кілька років. Якось Ван надумався побувати в столиці. Коли вони проїжджали повз сирітський будинок, служник раптом звернув увагу на хлопчика років семи-восьми, який дуже скидався на його хазяїна. Почав придивлятися пильніше. Ван запитав, у чім річ. Служник усміхнувся і пояснив. Ван теж мимохіть усміхнувся й почав розглядати дитину. Справді, гарненька. Спало на думку, що у нього й досі немає нащадка, отож і вирішив викупити хлопчика, оскільки він дуже на нього схожий та й до душі припав. Коли спитав малого про ім'я та прізвище, той відповів, що звати його Ван Цзи.
— Таж тебе ще немовлям покинули батьки! — здивувався Ван. — Звідки ж ти знаєш своє прізвище?
— Наша вихователька якось мені сказала, що коли мене знайшли, то на моїх грудях лежала записка, де було зазначено: «Син Ван Веня з провінції Шаньдун».
Здивований до краю, Ван вигукнув:
— Так це ж я і є! Звідки ж у мене син міг взятися?
Потім подумав, що в їхній провінції, можливо, проживає ще якийсь чоловік з таким самим ім'ям та прізвищем, як і в нього, але в душі радів — адже хлопчик дуже сподобався йому.
Коли він приїхав додому, то всі, хто бачив малюка, навіть не питаючи, були певні, що це син студента Вана.
Цзи ріс міцним і сміливим, дуже любив їздити на полювання, а господарські турботи його не цікавили. Особливо йому подобалося битися з ким-небудь чи вбивати живих істот. Ван ніяк не міг приборкати хлопця.
Крім того, Цзи нерідко хвалився, що вміє розпізнавати нечисту силу і лисиць-перевертнів, проте ніхто не вірив. Та якось один з сусідів постраждав від лисиці... Згадали про Цзи і запросили його оглянути садибу. Він прийшов і одразу ж показав, де саме сховалася лисиця. Коли почали лупцювати по тому місці ціпками, залунало лисяче скавучання, а на землю посипалася закривавлена шерсть. Відтоді у цього селянина було все гаразд, а люди стали дивитися на Цзи з деяким подивом.
Одного разу Ван прогулювався вулицями і несподівано зустрів Чжао Дунлоу. Шапка і одяг на ньому були дуже поношені, та й сам він чогось схуд, почорнів.
Глянувши на свого земляка, Ван здивувався і спитав, звідки це він. Чжао страдницьким голосом сказав, що хоче поговорити з ним де-небудь без свідків. Ван запросив його до себе і звелів подати вина та закусок.
— Коли стара нарешті знайшла Ятоу, — почав розповідати гість, — то спочатку відшмагала її так, що на нещасній місця живого не лишилось. А потім вся їхня родина перебралася на північ, де стара знову спробувала підкорити собі дочку, але та поклялась, що до самої смерті не знатиме іншого чоловіка, крім вас. Тоді стара посадила її під замок. Коли у Ятоу народився хлопчик, його викинули у глухий завулок. Кажуть, що тепер він у сирітському будинку... Певно, вже великий виріс. Майте на увазі, пане, то ваша була кровинка.
У Вана виступили на очах сльози.
— Небо, — сказав він, — послало мені щастя, мій бідолашний син знайшовся!
І розповів, як усе це сталося.
— Ну, а ви, пане, — спитав він у свою чергу, — як це ви до такого докотились? Що з вами сталося?
— Хе, — тяжко зітхнув Чжао, — я тільки тепер зрозумів, що в цих «закладах для розваг» не слід приймати кохання за чисту монету... А, та що там говорити!
Коли стара зібралася переїжджати на північ, Чжао теж надумався їхати з ними. Громіздкі товари, які важко було везти з собою в таку далечінь, він, не торгуючись, порозпродував на місці, залишивши собі найнеобхідніше. У дорозі йому довелося платити носіям, та й інших витрат було немало, отже, грошей на переїзд пішло багато. А тут ще й Ніцзи стала вимагати від нього все більших і більших винагород. Не минуло й кількох років, як ті десятки тисяч, що були у нього до переїзду, мов водою змило. Стара зрозуміла: запаси «постільного золота»[29] вичерпались, і вдавала тепер, ніби не помічає свого клієнта. Ніцзи почала все частіше залишатися на ніч у якого-небудь багатія. Траплялося навіть, що й на кілька діб там затримувалась. Чжао обурювався, лютував, але змінити свого становища вже не міг.
Якось стара пішла кудись з дому, і Ятоу звернулася через вікно до Чжао.