Кожного разу, коли його обсідали спогади про неї, він брав цю одежину в руки і кричав:
— Третя Хе!
Перед ним одразу поставав її образ, веселе обличчя, усміхнені очі. Зовсім як жива. Шкода тільки, що слова не скаже.
Приятель оповідача хотів би додати таке: «Коли б мову нашу розуміли квіти — ото клопіт нам був би. Камінь — той говорити не вміє, та дуже мені до душі».
Цей чудовий двовірш Фан Вена[*] добре пасує до нашої дивовижної історії.
ПОМСТА
Житель Цзіньніна Цзінь Шенсе одружився на односельчанці з родини Му. Невдовзі у них народився син, та коли хлопчику виповнився рік, Цзінь раптом захворів і відчув, що скоро помре.
— Після моєї смерті виходь заміж за іншого, — наказав він дружині.
У відповідь вона улесливо запевнила, що буде відданою йому до самої смерті, але Цзінь поманив рукою матір:
— Коли я помру, не примушуйте дружину довго сидіти вдовою, а внука візьміть до себе.
Мати, заливаючись слізьми, пообіцяла виконати його волю. Через кілька днів Цзінь Шенсе і справді помер.
Стара Му прийшла до свахи, щоб поспівчувати їй в такому горі та втішити її. Поплакала, скільки могла, а потім витерла сльози і повела зовсім іншу мову:
— Велике горе послало нам небо: зять помер передчасно, а дочка моя ще така молоденька, і, на тобі, вже вдова. Що нам тепер з нею робити?
Мати Цзіня, охоплена глибоким сумом, не стрималася і, спалахнувши від обурення, голосно вигукнула:
— Нехай залишається вдовою!
Стара Му зніяковіла і на цьому розмова припинилась, а коли споночіло, лягла з дочкою в одній постелі і почала нашіптувати їй:
— Та будь-який порядний чоловік не відмовиться взяти тебе. Вродою тебе бог не обділив та й роботи ти не боїшся, отож знайдеться для тебе гідна пара. Ти ще молода, і чим раніше підеш заміж, тим краще. Безглуздо буде, коли віддаси все життя дитині. Нізащо не погоджусь, щоб тебе примусили вдовувати.
Останні слова старої Му почула свекруха, яка саме проходила через кімнату, і розгнівалась ще дужче. На ранок вона сказала їй:
— Покійний заповідав, щоб його дружина не зберігала йому вірності. Та оскільки їй так кортить вийти заміж, то вам на зло я примушу її вдовувати.
Стара Му образилась і пішла додому.
Наступної ночі Цзінь приснився матері: зі слізьми на очах він прохав її відмовитися від свого рішення.
На ранок вона послала людину до свахи сказати, що відпустить невістку додому після того, як поховають сина, а сама пішла до ворожбита, щоб визначив день, коли можна перенести труну з тілом на родинний цвинтар. Той попередив, що цього року потойбічні сили не сприяють похорону. А дружина небіжчика більше дбала про те, щоб бути привабливою, і, незважаючи на жалобу, не забувала причепуритись. Поки сиділа у свекрухи, не скидала білого одягу, та тільки-но приходила до своїх батьків, як одразу ж натягала на себе щось барвисте. Мати Цзіня знала про це, але терпіла: адже рано чи пізно невістка піде до іншого чоловіка. А та чим далі, то нахабніла все дужче, однак батьки їй у всьому потурали.
В тому селі жив гультіпака на прізвище Дун Гуй. Побачив він якось удовичку і був у захваті від неї. Заплатив старій сусідці, щоб та допомогла їм зійтися. Після півночі Дун Гуй переліз від сусідки через огорожу і пробрався до вдовиці в кімнату. Перше ж побачення закінчилося перелюбством. Такі зустрічі тривали ще десять ночей підряд. А потім поповзли чутки. Про ганебну поведінку вдови знали всі, окрім матері Цзіня.
Та ось однієї ночі, коли коханці саме гріховодили, раптом затріщала труна, та так сильно, ніби петарда розірвалась. Служниця, що спала в цей час у передпокої, побачила, як із-за занавіски вийшов небіжчик з мечем в руці і попрямував до спочивальні. За мить почулися страшні вигуки. Потім звідти вискочив Дун, а за ним — Цзінь, тягнучи за волосся дружину.
Вдова так голосила, що розбудила увесь дім. Схопилася зі свого ліжка і мати Цзіня. Прямо на її очах гола невістка вибігла на подвір'я і, не сказавши свекрусі жодного слова, кудись зникла. Стара кинулася навздогін, але довкола було так темно й тихо, що вона не знала, де її шукати.
Тоді Цзінь зайшла до невістчиної спальні, де ще горіло світло, і побачила на підлозі чоловічі черевики. Покликала служницю, і та, тремтячи всім тілом, розповіла їй про чудо, свідком якого була. Наполохані жінки ще довго не могли прийти до тями.
А Дун, шукаючи порятунку, перебрався через паркан до сусідів і причаївся у кутку. Коли лемент поступово вщух, він виліз із схованки і, щулячись від холоду, вирішив позичити яку-небудь одежину у старої звідниці. Коли ж бачить: у кімнаті прочинені двері. Дун зайшов, намацав у темряві ліжко, а на ньому — жіночу ніжку.
Фан Вен — так звали знаменитого поета XII ст. Лю Ю, автора кількох тисяч віршів різних жанрів і щоденника подорожі в провінцію Сичуань.