— Знаєш, — сказав він, — перед моїм від'їздом у столицю батько попередив, що коли я зустріну там Хо з провінції Шаньсі, то це наш родич, і звелів мені познайомитися з ним. Так усе й вийшло! Але як могло статись, що наші імена настільки співпадають?
Менсянь запитав, як звали його прадіда та діда, нарешті, батька з матір'ю, і, довідавшись, голосно вигукнув:
— Та це ж мої батьки!
Юнак засумнівався, мовляв, його батьки надто молоді, щоб мати такого дорослого сина, як Менсянь, однак той пояснив:
— Адже батьки мої — безсмертні люди, небожителі. Чи можна судити про їхній вік по зовнішності?
Тоді Менсянь детально розповів про своє життя, і Чжунсянь нарешті повірив. Після екзаменів їм ніколи було відпочивати; вони найняли візника і поїхали додому. Коли дісталися до воріт садиби Чжунсяня, назустріч їм вийшли служники і сказали, що саме цієї ночі хазяїн з хазяйкою кудись зникли.
Обидва студенти здивувались. Чжунсянь кинувся в дім, став розпитувати дружину.
— Ще вчора ввечері, — повідомила вона, — ми сиділи всі разом і випивали. Мати сказала мені: «Ви з чоловіком ще дуже молоді й зовсім не знаєте життя, а от завтра приїде ваш старший брат, і я вже не боятимусь за вас». Рано-вранці я зайшла до їхньої кімнати, але там уже нікого не було.
Брати слухали її і з досади тільки тупали ногами. Чжунсянь все поривався бігти навздогін за батьками, але брат сказав, що це даремно, і той послухався.
На екзаменах у столиці Чжунсянь дістав звання цзюйженя і згодом поїхав разом зі старшим братом до провінції Шаньсі. Він усе сподівався, що батьки їхні блукають де-небудь серед людей, повсюди розпитував про них, але ніхто нічого не знав.
ПРОРОЦТВО ПРО ХУ ЧЕТВЕРТУ
Чен Сяоси, що народився в місті Цзяньнань, змалку відзначався як своїми здібностями, так і вмінням писати твори. Його батьки померли дуже рано, не залишивши хлопцеві ніякого спадку. Вдома не було ні харчів, ні одягу, отож він, щоб якось прожити, найнявся писарем до пана Ху із Срібних Терас[*].
Одного разу хазяїн, надумавши перевірити здібності Чена, звелів йому написати твір на літературну тему і був у захваті від написаного.
— Ну, — вигукнув він, — цей хлопець недовго бідуватиме! Тепер можна його й женити!
Пан Ху мав трьох синів та чотирьох дочок. І майже всі вони ще змалечку були заручені з дітьми з вельможних родин. Залишалась тільки найменша, четверта донька, від наложниці, що рано померла. Дівчині вже було п'ятнадцять років, а про нареченого й досі не подбали, тому Ху вирішив віддати її заміж за Чена.
Над старим сміялись, дорікали йому, вважали диваком, що вижив з розуму, проте пан Ху не звертав на ці балачки ніякої уваги. Навпаки, він поселив Чена в окремому будинку і щедро наділив усім необхідним.
Сини Ху зневажали юнака й гребували сидіти з ним за одним столом. Служники та служниці, дивлячись на них, і собі не приховували своєї неприязні до Чена. Проте студент мовчки зносив образи та зневагу, він і не думав рівнятися з ними чи принижувати їхню гідність. Всі свої зусилля він спрямовував на заняття. Над ним глумилися, знущались, а Чен сидів собі над книгами, не піднімаючи голови. Молоді невігласи, щоб дошкулити йому, здіймали в кімнаті галас, били в барабани, тоді він брав книжки і йшов до дружини в спальню, де й продовжував своє заняття.
Коли Четверта ще не була засватана, якась чаклунка-ясновидиця, що по обличчю визначала майбутнє людини, чи буде вона знатною, чи нікчемою, оглянула всіх у домі і нікому нічого втішного не сказала, та як тільки до неї підійшла Четверта, вона одразу вигукнула:
— Оце справді шановна людина!
Після того, як старий Ху дав Ченові притулок, сестри Четвертої почали її дражнити, називаючи «шановною людиною». А вона завжди трималась так, ніби нічого не чує й нічого не розуміє. Невдовзі вже й прислуга називала її так само. Проте служниця Четвертої, на ім'я Гуєр, не могла стерпіти, щоб над її господинею потішалися; якось вона не стрималась і голосно мовила:
— Звідки нам знати? А може, мій пан і справді стане великим чиновником?
Друга сестра, зачувши це, уїдливо захихотіла;
— Та скоріше я собі очі повиколупую, ніж таке буде!
Гуєр зі злістю відповіла їй:
— Боюся, що, коли Чен виб'ється в люди, вам не захочеться позбавити себе очей!
Чжуньсянь, служниця Другої, стала заступатися за хазяйку:
— Якщо моїй панночці доведеться, як кажуть, «слово своє з'їсти», то я ладна замість неї віддати свої очі.
Срібні Тераси — колишня назва імператорського палацу, а потім вищої інстанції, яка містилася в межах палацу й завідувала діловодством, пов'язаним з доповідями, які надходили від правителів областей.