— Я ще мушу навідуватися сюди, — відповів Вольф.
— Але ж ти виконав замовлення… — промовила Ліль. — Рибка в сітці.
— Ще ні.
— Вольфе… — промурмотіла Ліль. — Отак ніколи…
— Потім… — сказав Вольф. — Спершу… — Він повагався, але недовго: — Хай обкатається, і я випробую її.
— Що ти хочеш забути? — насуплено спитала Ліль.
— Не хочу нічого пам’ятати. Це зовсім різні речі, — відказав Вольф.
Ліль не здавалась.
— Але ж ти матимеш відпочинок… Я хочу, щоб мій чоловік подарував мені два дні… — сказала вона тихо і хтиво.
— Можемо завтра побути разом, — поступився Вольф. — Але позавтра вона вже багато чого навчиться, і її треба буде калібрувати.
Поряд з ними, обійнявшись, застигли Сапфір і Грайвесна. Сапфір уперше зважився поцілувати кохану й скуштувати малинового присмаку її губів. Він заплющив очі, й одразу ж гудіння машини віднесло його далеко-далеко. Сапфір знову подивився на Грайвеснині рот та очі, які своїм розрізом нагадували очі й пантери й лані водночас, і зненацька відчув присутність стороннього. Не Вольфа й не Ліль… Когось чужого. Він розглянувся. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Серце тьохнуло, але Сапфір не поворухнувся. Перечекав, тоді непомітно потер очі. Ліль розмовляла з Вольфом, Сапфір чув деякі їхні слова. Він щосили стулив повіки, й коли перед очима з’явились мерехтливі зірочки, знову глянув. Чоловік зник. Грайвесна нічого не завважила, стояла так, як і перед тим… І він уже не пам’ятав, чим вони тут займались.
Вольф простяг руку й схопив Грайвесну за плече.
— У кожному разі, — сказав він, — приходь сьогодні вечеряти разом зі своїм пройдисвітом.
— Ну, нарешті! — вигукнула Грайвесна. — Хоч раз ви дозволили сенаторові Дюпону побути з нами… Завжди на кухні, бідолашний стариган!
— Він колись гигне від нетравлення шлунка, — сказав Вольф.
— От чудово! — вигукнув Лазулі силувано, вдаючи веселість. — Це значить наб’ємо черевце.
— Я теж буду, — сказала Ліль.
Їй подобався Сапфір Лазулі, в нього було таке молоде обличчя.
— Завтра твоя черга назирати за машиною, — сказав Вольф до Сапфіра. — Я беру вихідний.
— Не вихідний, а йдеш у відпустку, — прощебетала Ліль, потираючись об нього. — І я з тобою.
— А можна мені бути тут з Лазулі? — спитала Грайвесна.
Сапфір злегенька потис їй руку, щоб показати, як це люб’язно з її боку.
— Он воно що! — вигукнув Вольф. — Гаразд, тільки байдики не бити.
Ще один короткий виляск, і лапа другого елемента висмикнула з обійми третій.
— Вона працює й без нас, — сказала Ліль, — ходімте звідси.
Вони повернули додому. Всі потомились, мов після чорної роботи. У вечірніх сутінках побачили сіру кошлату тінь сенатора Дюпона, якого саме відпустила служниця, і який летів до них, нявкаючи на все горло.
— Хто його навчив нявчати? — спитала Грайвесна.
— Маргарита, — озвалася Ліль. — Вона запевняє, що більше любить котів, ну, а сенатор ні в чому не може їй відмовити. У нього, до речі, від цього дуже болить горло.
Ще йдучи дорогою, Сапфір узяв Грайвесну за руку й двічі обернувсь. Удруге в нього виникло відчуття, що той чоловік іде за ними назирці. Не що інше, як нерви… Він торкнувся щокою довгого волосся дівчини, що йшла з ним у ногу. Далеко позаду на мінливому небокраї глухо вуркотіла машина. Квадрат стояв безлюдний і мертвий.
Розділ 3
Вольф знайшов у себе розкішну кістку і поклав її на середину тарілки сенаторові Дюпону, який, мов на троні, воссідав навпроти з серветкою, дженджикувато пов’язаною довкола нічим не примітної шиї. Не приховуючи своєї радості, сенатор зробив ледь помітний натяк на життєрадісне гавкання, але миттю змінив його розкішно промодульованим «няв», відчувши на собі весь тягар розгніваного погляду служниці. Та в свою чергу не забарилася з гостинцем — великою кулею хлібного м’якуша, скатаною чорними-чорними пальцями, яку сенатор проковтнув із характерним лунким «глоп».
Четверо інших вели типову застільну балачку: передай мені хліба… в мене нема ножа… позич своє перо… де ж кульки… а в мене забилася свічка… хто ж виграв Ватерлоо… ганьба тому, хто зле про це подумає… Усе це з мінімумом слів, бо Сапфір був закоханий у Грайвесну, Ліль — у Вольфа і vice versa[2] задля симетрії оповіді. Та вони й схожі були, Ліль і Грайвесна, обидві мали довге біляве волосся, губи для поцілунків і тоненькі талії. Останню Грайвесна носила вище, маючи досконаліші ноги, на що Ліль відповідала красивішими плечима, а ще тим, що з нею одружився Вольф.