Треба вийти, зібратися з думками, до такої зустрічі слід наструнити душу, не дай Боже почати все з докорів, задавнених рахунків…
Було пізно. Подивована усмішка розтягнула вузькі уста Костомарова і відбилася — така ж сама — на обличчі Гулака; оголосили перерву, Микола Іванович стиснув лікоть Горяєву, мовляв, я уже йду… Відчув: зараз станеться щось непоправне. З–перед очей зникли розмріяні, натхненні колядою друзі й обличчя красуні Аліни зникло, залишилися тільки вони обидва, але не тут — у кабінеті Дубельта.
Худе, відтінене світлими вусами, пооране зморшками обличчя керуючого Третім відділом імператорської канцелярії набрякає люттю, він кричить на зламаного страхом, пригніченого Костомарова: «Повторіть, повторіть усе, що ви говорили про Гулака! Бо пожалкуєте, о, як пожалкуєте!» І Костомаров, опустивши очі, повторив…
Гулак подибав до виходу, та наздогнало його хрипке: «Миколо!», і він зупинився.
Горяєв аж тепер пов’язав кінці: та це ж вони обидва колись — Господи!.. Він підбіг до Гулака і взяв його під руку.
— Ви не впізнали професора Костомарова?
Микола Іванович стояв незворушний, холодно дивився на другого Миколу Івановича, який наближався до нього з розпростертими для обіймів руками — підходив і ніяковів, погляд Гулака відштовхував його, він сповільнював крок і врешті зупинився. Гулак простягнув йому руку, суворо глянув, уклонився і без жодного слова вийшов з дзеркальної зали, залишивши розгубленого Костомарова і прикро враженого цією сценою Горяєва.
— Колись Бог нас розсудить з тобою, Миколо… — сказав по хвилі Костомаров, дивлячись у той бік, куди подався Гулак.
— На Божому суді потрібні будуть свідки, — почув тихо мовлене збоку. Повернув голову до незнайомого.
— З ким маю честь? — спитав.
— Старший викладач Тифліської гімназії Горяєв, професоре.
— Свідки, кажете?.. Можливо, будете свідчити і ви…
— Якщо спотребиться… Тільки не забувайте, що один свідок — це звинувачувач або оборонець, а багато — то вже совість.
— Я не боюся і тисячі, колего, — зітхнув Костомаров. — Сумління свого не приховував ніколи. Яке вже є…
Я з доброї, власної волі живу на Кавказі. Не висланий. А втім, як — з доброї? 1861 року (я тоді закінчував Петербурзький університет) розпочиналися славнозвісні студентські бунти, ви їх повинні пам’ятати, пане Костомаров, здається, тоді вже працювали професором історії в університеті… Та що це я таке кажу — «здається»?.. Вас вносили студенти на руках в аудиторію… Вам неприємно, що я про це згадую? Розумію, розумію, знамениті люди завжди скромні… Більше не буду. Та й, зрештою, ваших лекцій я, на жаль, не слухав…
Так от… Я теж приєднався до страйкарів, проте не був серед завзятих — одне слово, вабила романтика волі. Мені потім видали диплом, та залишатися у Петербурзі стало небезпечно. Нишпірки з Третього відділу винюшковували всіх замішаних у бунті, і я разом із студентами–грузинами, які квапно поверталися додому, щоб не потрапити до Петропавловської фортеці (Ніколо Ніколадзе, теперішній редактор газети «Обзор», таки відсидів кілька місяців у котромусь із равелінів), разом із славними нині Акакієм Церетелі та Іллею Чавчавадзе виїхав до Тифліса.
Мене, знаєте, завжди дивує парадокс: Грузія стала місцем заслання та вигнання для росіян і малоросів, а Росія й Україна — для грузинів. Теплий Сибір і холодний Сибір. Хитра підступність царів: розпорошувати демократичні сили, нейтралізувати їх віддаленістю, усамітненістю, відірваністю від національного кореня, змішанням, вавілонським стовпотворенням… А вийшло щось зовсім протилежне: згуртування цих сил, братання, консолідація. Україна дала Грузії Давида Гурамішвілі, Росія підготувала для грузинської просвітницької діяльності Церетелі й Чавчавадзе, художника Майсурадзе і журналіста Ніколадзе; царевич–вигнанець Теймураз Багратіоні став у Петербурзі першим грузинським академіком, який урятував для Грузії «Картліс цховреба»[10], Москва прихистила царя — літератора Вахтанга VI і письменника–мудреця Сулхана Орбеліані, а Кавказ став невичерпним джерелом поезії для Пушкіна, Грибоєдова і Одоевського, та й Лермонтов по–синівськи полюбив цей чужий край. Правда — парадокс? Позитивний!
Що ж до Гулака… Ви його минуле, мабуть, добре знаєте, але того, що він опиниться в «теплому Сибіру», видно, і в гадці не мали.
Отож — про нього…