Дійсно, за окремими законами особа може бути засуджена лише за діяння, вчинені у військовий час. Однак самі ці закони можуть бути чинними як до початку війни, так і після неї: вони не набувають чинності і не втрачають її у зв’язку з війною. Стан війни лише створює підстави для застосування, для дії такого кримінального закону. Слід тому погодитися з позицією В.М. Чхіквадзе, який вказував на можливість притягнення до кримінальної відповідальності за законом воєнного часу особи, що вчинила злочин у військовий час, хай би навіть притягнення і мало місце після закінчення війни[255]. А.А. Піонтковський[256] (батько) та А.С. Піголкін[257] також вважали, що яким би застарілим не був нормативно-правовий акт, він може втратити чинність лише у випадку його скасування.
Якщо ж мати на увазі закони, видані саме у зв’язку з певними обставинами, то й у даному випадку не можна говорити про втрату цими законами чинності при зникненні відповідних обставин. На користь цього свідчать як вище наведені аргументи, так і історичний досвід. Відомо, що власне закінчення Великої вітчизняної війни не стало підставою для втрати чинності, наприклад, Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 року “Про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення”[258], прийнятого у зв’язку з її початком. Цей Указ був чинним і після її закінчення, аж до того, поки не був скасований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1959 року[259].
У зв’язку з викладеним, не можна погодитися і з В.М. Василашем[260] у тому, що втратив чинність у зв’язку з проведенням в Україні грошової реформи[261] Указ Президії Верховної Ради України “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання”[262]. Цей Указ був чинний аж до 1 вересня 2001 року, поки він не був скасований (втратив чинність) відповідно до пункту 2 розділу І Прикінцевих та перехідних положень КК України 2001 року. Інакше слід було б погодитися з тим, що Указ Президента України, який за своєю суттю є підзаконним актом, скасував чинність Указу Президії Верховної Ради України, який відповідно до Конституції України 1978 року мав силу закону, тобто правовий акт, який має меншу юридичну силу, скасував акт з більшою юридичною силою.
Отже, кримінальний закон в тій чи іншій частині може втратити чинність з наступних трьох причин: по-перше, у зв’язку з його скасуванням; по-друге, у зв’язку із заміною його іншим законом (викладенням в іншій редакції); по-третє, у зв’язку зі спливом визначеного законодавцем строку чинності тієї чи іншої статті кримінального закону.
Скасування кримінального закону, поряд із заміною його іншим, є найбільш поширеним способом втрати чинності всім законам чи окремими його частинами. Таке скасування може здійснюватися Верховною Радою України шляхом прийняття закону про скасування (втрату чинності) того чи іншого припису кримінального закону без заміни його іншим. В такому разі з моменту набуття чинності таким законом, визначений у ньому припис свою чинність втрачає.
Крім того, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закон чи окремі його положення також втрачають чинність з дня з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. На перший погляд, Конституція прямо і недвозначно визначає, що скасування кримінального закону як підстава втрати ним чинності може мати місце як за рішенням Верховної Ради України, так і за рішенням Конституційного Суду України. Однак реальне застосування цього конституційного припису щодо кримінального закону України показало наявність певних проблем, пов’язаних з його недвозначним тлумаченням. Так, прийняття Закону України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”[263], яким була скасована стаття 24 КК України 1960 року та скасовані чи змінені положення статей Особливої частини, що передбачали смертну кару як вид покарання, і які до цього були визнані неконституційними за рішеннями Конституційного Суду України[264], знову підняло питання про юридичну природу рішень останнього. Зокрема, чи може Конституційний Суд своїм рішенням скасовуватися повністю чи в частині закон, визнаний неконституційним, чи його рішення є лише підставою для скасування чи зміни такого закону Верховною Радою України? Інакше кажучи, чи є визнання кримінального закону неконституційним самостійним способом його скасування?
255
Див.:
256
Див.:
257
Див.:
258
Об ответственности за распространение в военное время ложных слухов, возбуждающих тревогу среди населения: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 6 июля 1941 года. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 / Под ред.
259
Див.: О признании утратившими силу законодательных актов в связи с введением в действие Основ уголовного законодательства, законов об уголовной ответственности за государственные и воинские преступления, Основ законодательства о судоустройстве, Положения о военных трибуналах и Основ уголовного судопроизводства: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 13 апреля 1959 года. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – № 15. – Ст. 91.
260
261
Див.: Про грошову реформу в Україні: Указ Президента України від 25 серпня 1996 р. // Урядовий кур’єр. – 1996. – 29 серпня.
262
Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання: Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 18. – Ст. 246.
263
Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України: Закон України від 22 лютого 2000 року. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 17. – Ст. 123.
264
У справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару): Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 4. – Ст. 126.