Очевидно, що з дня визнання його неконституційним закон не може бути застосованим, він перестає бути загальнообов’язковим до виконання як нормативний акт. Тобто його змістом перестають бути державні владні веління. Таким чином, закон втрачає ознаку свого змісту, він втрачає нормативно-правові приписи, які регулюють ті чи інші суспільні відносини. Як відомо, втрата будь-яким явищем однієї з обов’язкових своїх ознак, властивих класу, мислимому в понятті про це явище, призводить до зникнення самого явища як такого та перетворення його в якісно інше, що відноситься до класу, мислимого під іншим поняттям[265]. Таким чином, закон, який з дня ухвалення рішення про його неконституційність стає “формою без змісту”, з цього ж самого моменту перестає бути власне законом, оскільки існування беззмістовної форми є неможливим[266]. З цього витікає, що такий “закон” не може скасовуватися чи змінюватися Верховною Радою у порядку, передбаченому для скасування чи зміни законів.
Слушною з цього приводу уявляється думка Судді Верховного Суду США Філда, висловлена ним у справі Norton v. Shelby County (1886 рік): “Неконституційний закон не є правом, він не створює суб’єктивних прав не покладає обов’язків; не є підставою для захисту особи; не створює посадових функцій. Такий закон у правовому сенсі не чинний так само, як він ніколи б не був прийнятий”[267]. Слід відзначити, що загалом законодавча практика в Україні підтверджує істинність цієї тези – визнання Конституційним Судом окремих положень закону неконституційними було самостійним видом їх скасування і не потребувало “підтвердження” Верховною Радою. Безпосередньо у зв’язку з рішеннями Конституційного Суду України втратили чинність (були скасовані), наприклад, окремі положення Закону України “Про вибори народних депутатів України”, а Верховна Рада України при внесенні змін до цього закону вже не торкалась неконституційних положень[268]. І сам Конституційний Суд України фактично підтвердив правильність такої практики, вказавши в одному із своїх рішень, що “втрата чинності окремих положень Закону в цьому разі (у разі визнання їх неконституційними – Ю.П.) безпосередньо пов'язана з ухваленням Рішення Конституційного Суду України, а не з прийняттям правового акта на його підтвердження чи виконання”. І далі в цьому ж рішенні Суд відзначив: “Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади”. Навіть наявність в таких рішеннях додаткового визначення порядку їх виконання “не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність”[269].
Повноваження Конституційних Судів скасовувати неконституційні закони є традиційним для світової практики конституційного судочинства. Ідеолог сучасної системи конституційного судочинства Г. Кельзен вважав, що парламент не може сам забезпечувати свою підпорядкованість Конституції і відповідність їй всіх своїх актів і “саме тому незалежному від парламенту і, як наслідок, незалежному від будь-якої іншої державної влади органу слід доручити анулювання неконституційних актів, тобто судовому органу чи Конституційному трибуналові”[270]. Аналізуючи сутність конституційного контролю в Україні Ю.М. Тодика та О.В. Марцеляк доходять висновку про те, що “з точки зору правових наслідків конституційний контроль в Україні є остаточним, а не консультативним… Адже при консультативному контролі рішенням конституційного суду притаманна моральна, а не юридична сила… Навпаки, рішення, що приймаються в порядку постановляючого контролю є обов’язковим, навіть загальнообов’язковим, і якщо таким рішенням оголошується акт як такий, що не відповідає Конституції, то жодні претензії до нього в цьому разі більше не приймаються. Якщо ж акт визнаний неконституційним, то він втрачає юридичну силу”[271]. На думку Є. Євграфової “ухвалюючи рішення про визнання законів, інших рішень або їх окремих положень такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), Конституційний Суд таким чином вносить в чинне законодавство … певні зміни”[272], а Г. Гаджиєв вважає, що у зв’язку з цим “при новому опублікуванні закону, одне з положень якого визнано неконституційним, скасоване положення не відтворюється, і в примітці зазначається, якою постановою Конституційного Суду зроблено “пролом” у законі”[273].
265
Див.:
266
Див., наприклад: Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция:
267
268
Див.: Про чинність Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Постанова Верховної Ради України від 3 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 8. – Ст. 30; Про внесення зміни до Закону України про вибори народних депутатів”. Закон України від 3 березня 1998 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 10. – Ст. 38; Про внесення зміни до статті 7 Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Закон України від 24 березня 1998 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 14. – Ст. 62.
269
У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року // Офіційний вісник України. – 2000. – № 51. – Ст. 2226.
270
271
272
273