Суддя Верховного Суду США Холмс в рішенні по справі Southern Pacific Co v. Jensen відзначив: “я визнаю без коливань, що судді можуть і повинні законодавствувати”[274]. Проте в країнах континентальної системи права суддівське “законодавствування” звужене порівняно з країнами англосаксонського права. В країнах з континентальною системою права, у тому числі й в Україні, суд (зокрема – Конституційний) з трьох функцій законодавця (приймати, змінювати та скасовувати закони) виконує лише одну. Він може лише скасувати закон, причому лише за однією підставою – у разі визнання такого закону неконституційним. Розглядаючи проблеми скасування юридичних актів, В.О. Толстик зробив висновок, що “перш за все, подібне право (скасування юридичних актів – Ю.П.) має будь-який суб’єкт правотворчості відносно прийнятих ним норм. Це так зване автентичне скасування… Крім автентичного існує і легальне скасування, тобто надане законом тому чи іншому органу державної влади право скасувати чинність нормативних правових актів, прийнятих іншими (як правило нижчестоящими) суб’єктами правотворчості. Право легального скасування має Конституційний Суд”[275]. Про те, що “рішення Конституційного суду України про неконституційність правових актів скасовують їх” пише і суддя Конституційного Суду України В.П. Тихий[276]. Повноваження Конституційного Суду скасовувати неконституційні закони дало підстави В.М. Баранову та Д.С. Кондакову образно назвати його “негативним законодавцем”[277].
У зв’язку зі сказаним, не можна погодитися з думкою тих правознавців, які заперечуючи можливість скасування законів Конституційним Судом України посилаються на те, що останній не є законодавцем. Так, він дійсно ним не є. Але твердження про те, що Конституційний Суд уповноважений скасовувати закони, які є неконституційними, аж ніяк не є наслідком визнання його законодавцем. Конституційний Суд України, не будучи законодавцем, як вже відзначалося вище, лише виконує одну з функцій, яка раніше (до утворення Конституційного Суду) самому законодавцю і належала, а з моменту створення Конституційного Суду – була передана йому. Це функція скасування (визнання не чинними) неконституційних законів. І все, ніяких інших законодавчих функцій Конституційний Суд не виконує, та й не може виконувати, оскільки він дійсно не є законодавцем. Є. Євграфова правильно пише, що “ухвалюючи рішення (про неконституційність законів – Ю.П.) Конституційний Суд не встановлює норм права, що не властиво його призначенню і повноваженням, а лише “звільнює” систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону держави”[278].
Таким чином, процедура “підтвердження” Верховною Радою України рішень Конституційного Суду не відповідає ні Конституції України, ні світовій конституційній практиці, ні позиціям правової доктрини. Вона підриває статус Конституційного Суду як незалежного авторитетного органу державної влади, перетворюючи його у такий собі дорадчий орган при Парламенті. Саме тому, визнання кримінального закону в цілому чи в окремій частині неконституційним слід вважати окремим способом його скасування, який не потребує жодного “підтвердження”. У зв’язку з викладеним слід вважати, що стаття 24 та інші статті КК України 1960 року, що передбачали смертну кару як вид покарання, втратили чинність не з моменту набуття чинності Законом України від 22 лютого 2000 року “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”, а з моменту набуття чинності Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару.
Наступною підставою втрати чинності кримінальним законом є його заміна іншим або ж викладення у новій редакції. Такий порядок припинення чинності законів є відомим ще з часів давньоримського права – lex posterior derogat priori (закон наступний скасовує попередній) – і сьогодні знайшов визнання не лише у вітчизняній та зарубіжній правовій науці, а й в актах органів державної влади України. Так, в Рішенні справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) Конституційний Суд України сформулював наступну правову позицію: “Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше”[279]. Цю ж думку Конституційний Суд України повторив і в ухвалі про припинення конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України від 29 листопада 1996 р. “Про Державну митну службу України” та Указу Президента України від 8 лютого 1997 р. “Про Положення про Державну митну службу України” відзначивши, що “загальновизнаним є те, що з прийняттям нормативно-правового акта в новій редакції, втрачають чинність норми акта в попередній редакції”[280]. Таким чином, викладення кримінального закону в новій редакції, навіть якщо про це немає спеціального застереження у самому новому законі, припиняє чинність попередньої редакції точно так же, як припиняє її і скасування закону Верховною Радою України.
274
275
276
Див.:
277
Див.:
278
279
У справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України): Рішення Конституційного Суду від 3 жовтня 1997 року // Офіційний вісник України. – 1997. – № 42. – С. 59-62.
280
Огляд ухвал Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 1. – С. 45.