Чинність і дія кримінального закону в часі

Втрата кримінальним законом чинності з підстав спливу строку, визначеного законодавцем при його прийнятті, в історії розвитку кримінальних законів України ще не зустрічалася. Це, однак, не виключає того, що на певному історичному етапі законодавець може вдатися до неї, а, отже, потенційно вона є можливою і тому має розглядатися в системі інших підстав. Відмінність цією підстави втрати кримінальним законом чинності від його скасування шляхом прийняття іншого закону, строк набуття чинності якого віддалений у часі, полягає в двох моментах. По-перше, при втраті кримінальним законом чинності у зв’язку зі спливом визначеного строку, строк його чинності визначається у саме в цьому, а не в іншому законі. По-друге, такий строк визначається законодавцем вже в момент прийняття закону, а не під час його чинності. При недотриманні принаймні однієї з цих умов вже матиме місце втрата чинності законом з підстав його скасування.

Прийняття Верховною Радою України постанови “Про зупинення застосування статей 25¹ та 52² Кримінального кодексу Української РСР”[281] поставило перед наукою кримінального права також проблему дослідження юридичної сутності та значення зупинення застосування закону. Іноді вважаються, що зупинення застосування закону фактично є окремою підставою втрати ним чинності. Натомість В.М. Василаш, посилаючись на вище згадану постанову Верховної Ради України, пропонує розрізняти поняття “втрата чинності кримінальним законом” і “зупинення чинності кримінального закону”, визнаючи за можливе таке зупинення шляхом прийняття Верховною Радою України спеціальних постанов[282]. Про доцільність легалізації інституту призупинення дії окремих нормативних правових актів, яке повинне здійснюватися суб’єктом правотворчості, пише і В.О. Толстик[283].

Проте погодитися з можливістю зупинення (чи призупинення) чинності (чи застосування) кримінального закону спеціальними постановами Верховної Ради України не уявляється за можливе. По-перше, видання таких постанов (чи навіть законів) не визначене серед повноважень Верховної Ради України, що вичерпно встановлені Конституцією України (стаття 85 та інші). По-друге, зупинення чинності кримінального закону є неможливим за визначенням, оскільки неможливо зупинити його існування. Правий був С.Ф. Кечек’ян, коли стверджував, що “закони не можуть мовчати ні за яких обставин, якщо вони не скасовані і залишаються чинними. Зупинення їх чинності має бути ні чим іншим, як наслідком чинності іншого закону”[284]. Отже, Верховна Рада України може лише припинити існування кримінального закону (скасувати його), а потім відновити таке існування (знову прийняти відповідний закон). По-третє, зупинення застосування закону, як уявляється порушує і встановлений Конституцією України принцип розподілу влад (частина 1 статті 6). Адже застосування чинного кримінального закону є виключним повноваженням органів судової влади і заборона застосування чинних законів органом законодавчої влади у формі “зупинення їх чинності” є прямим втручанням у незалежність правосуддя. Саме тому не можна визнати за доцільну та конституційну практику зупинення Верховною Радою України чинності чи застосування кримінального закону. З цих же причин не можна й прирівнювати так зване “зупинення чинності” кримінального закону до втрати ним чинності.

281

Про зупинення застосування статей 25¹ та 52² Кримінального кодексу Української РСР: Постанова Верховної Ради України від 16 травня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 32. – Ст. 462.

282

Див.: Василаш В.М. Втрата та зупинення чинності кримінального закону // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 1999. – Вип. 34. С. 188.

283

Див.: Толстик В.А. Технико-юридические приемы выявления, устранения и преодоления формально-логических противоречий // Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. В.М. Баранова. – Нижний Новгород, 2000. С. 123.

284

Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1958. С. 15.