Чинність і дія кримінального закону в часі

Саме тому в контексті даного дослідження дія кримінального закону розглядається виключно як його юридична дія, як породження ним суб’єктивних прав, юридичних обов’язків чи повноважень у суб’єкта, до якого він звернутий, чию діяльність він регулює. Таким суб’єктом, як відзначалося вище є лише держава в особі відповідних органів державної влади. Тому діяти кримінальний закон може лише щодо цих органів, наділяючи їх відповідними повноваженнями[304]. Всякий інший вплив кримінального закону на суспільство, не пов’язаний з породженням прав, обов’язків чи повноважень у конкретних суб’єктів, а лише такий, що полягає у формуванні їх правосвідомості, не є дією закону.

Отже, у випадку вчинення злочину в результаті потенційної дії кримінального закону у держави породжується потенційне повноваження визнати таке діяння злочином та застосувати до особи, яка його вчинила, кримінальну відповідальність. При цьому відомо, що поява в результаті тієї чи іншої дії або події юридичних наслідків (у виді прав чи обов’язків) вже свідчить про появу правовідношення[305]. Таким чином, слід визнати, що з моменту вчинення злочину між особою, яка його вчинила, та державою складаються певні правовідносини.

Питання про момент виникнення і припинення правовідносин, які складаються між державою та особою, яка вчинила злочин, є досить дискусійними у науці кримінального права. Іноді навіть взагалі заперечується можливість існування будь-яких правовідносин у даному випадку. Так, на думку А.І. Загорулька “у самому поєднанні слів “кримінальні” та “правовідносини” закладено суперечність. Якщо це правовідношення, – пише він, – то воно повинно захищатися і охоронятися. Якщо ж це кримінальне відношення, то воно злочинне, підлягає припиненню”[306]. Завершуючи цю думку, автор робить висновок, що “застосування до злочинця кримінально-правових покарань здійснюється в рамках кримінально-процесуальних правовідносин, а не якихось особливих матеріальних кримінальних правовідносин”[307]. Подібні судження іноді висловлювалися й деякими криміналістами[308], однак більшість вчених все ж вважають, що відносини які складаються між державою та особою, що вчинила злочин, є правовими, зокрема – кримінально-правовими, їх об’єктивність достатньо аргументована і на сьогодні практично не дискутується. Що ж стосується зауваження А.І. Загорулька про те, що це, буцімто “антисуспільні відносини”, то воно також вразливе для критики, оскільки в рамках кримінального правовідношення здійснюється позитивна, соціально корисна діяльність держави по протидії злочинності шляхом покладення кримінальної відповідальності на особу, яка вчинила злочин. Що ж до моменту виникнення кримінальних правовідносин, то різними авторами обґрунтовувалися різні точки зору. Їх критичний аналіз у сучасній літературі досить повно здійснили В.С. Прохоров, М.М. Кропачов, О.М. Тарбагаєв[309] та Г.О. Петрова[310], що на думку автора цих рядків звільняє його від необхідності повторення.

Таким чином, з моменту вчинення злочину в результаті потенційної дії кримінального закону у держави з’являється потенційне повноваження визнати цю особу такою, що вчинила злочин, і піддати її кримінальній відповідальності. Для того, щоб реалізувати таке потенційне повноваження держава (в особі органів кримінального переслідування: органів дізнання, досудового слідства та прокуратури) уповноважується кримінально-процесуальним законом обвинувачувати особу у скоєнні злочину, збирати докази її винуватості та домагатися у суді визнання скоєного злочином і притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. М.М. Полянський правильно писав, що мета кримінального процесу “полягає у встановленні для конкретного випадку (тобто, чи існує) права держави на покарання та евентуально (тобто, якщо воно існує) тих меж, в яких воно підлягає здійсненню”[311]. Інакше кажучи, з моменту скоєння злочинного діяння держава в особі органів дізнання, слідства і прокуратури отримує повноваження кримінального переслідування особи, яка вчинила таке діяння, і ще не має повноваження реально піддати цю особу кримінальній відповідальності. Особа ж ця має обов’язок сприйняти кримінальне переслідування і право на те, щоб воно велося в рамках закону, право доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та вважатися невинуватою у його вчиненні доки судом не буде визнано протилежне. Таким чином, з моменту скоєння злочину особа і держава вступають у правовідношення кримінального переслідування, яке, за загальним правилом, закінчується у момент набрання законної сили вироком суду, а в окремих випадках, коли держава з тих чи інших причин відмовляється від кримінального переслідування – і раніше[312]. При цьому, протягом певного часу суб’єкти описаного правовідношення можуть і не знати про його виникнення. Це, зокрема, має місце у період, коли злочин ще є латентним, або коли особа, яка його вчинила, ще не усвідомлює самого факту вчинення (наприклад, в силу невиправданої юридичної помилки) тощо. Проте таке незнання не усуває об’єктивної наявності самого правовідношення.

304

Тут знову ж таки відзначимо, що в тих його положеннях, які не є кримінально-правовими, кримінальний закон може діяти і щодо приватних осіб, надаючи їм право на необхідну оборону, на затримання злочинця чи вчинення інших діянь за обставин, що виключають їх злочинність. Проте, така дія кримінального закону щодо приватних осіб є виключенням із загального правила про те, що він діє лише відносно державних органів.

305

Див: Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1958. С. 161.

306

Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. – Харьков: Консум, 1996. С. 23.

307

Там само. С. 23.

308

Див.: Курс советского уголовного права. Часть общая. Том І. Уголовный закон / А.А. Пионтковский, А.А. Герцензон, Н.Д. Дурманов, П.С. Ромашкин. Ред. кол.: А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, В.М. Чхиквадзе. – М.: Наука, 1970. С. 15.

309

Див.: Прохоров В.С., Кропачев Н.М., Тарбагаев А.Н. Механизм уголовно-правового регулирования: норма, правоотношение, ответственность. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1989. – 208 с.; Кропачев Н.М. Уголовно-правовое регулирование. Механизм и система. – СПб.: Санкт-Петербургский гос. ун-т, 1999. – 262 с.

310

Див.: Петрова Г.О. Норма и правоотношение – средства уголовно-правового регулирования. – Нижний Новгород: Изд-во ННГУ, 1999.

311

Полянский Н.Н. Очерки общей теории уголовного процесса. – М.: Право и жизнь, 1927.  С. 44.

312

Див.: Головко Л.В. Освобождение от уголовной ответственности и освобождение от уголовного преследования: соотношение понятий // Государство и право. – 2000. – № 6. – С. 41-51.