Отже, діяння організатора, підбурювача та пособника є закінченими з моменту вчинення особою відповідно організаторських, підбурювацьких чи пособницьких дій, незалежно від того, коли вчинив злочин виконавець, і чи взагалі він його вчинив. На мій погляд, слід погодитися з Е.Т. Борисовим у тому, що діяння, вчинене виконавцем, має розглядатися як спеціального виду суспільно небезпечний наслідок діяння, вчиненого організатором, підбурювачем чи пособником[401]. І хоча чинний КК України визначає співучасть як умисну спільну участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (стаття 26 КК України), маючи, очевидно, на увазі участь декількох осіб у вчиненні одного злочину, і, крім того, пов’язує багато питань відповідальності інших співучасників з діянням виконавця, тим не менше немає підстав заперечувати проти того, що кожен співучасник виконує свій самостійний склад злочину, а тому діяння кожного є хоч і пов’язаним з іншими, але самостійним злочином. Тому час вчинення цього злочину має визначатися за загальним правилом як час вчинення конкретною особою свого суспільно небезпечного діяння. У цьому зв’язку можливі ситуації, за яких не буде визнане злочином, скажімо, надання засобів для вчинення діяння, яке було криміналізоване лише на момент його вчинення і не було злочином під час самого надання засобів.
По-п’яте, слід підтримати позицію тих криміналістів, які диференційовано підходять до визначення часу вчинення триваючих та продовжуваних злочинів. Очевидно, що при вчиненні триваючого злочину діяння є завершеним з моменту початку так званого “злочинного стану особи”. Як тільки-но особа, наприклад, прийняла на зберігання вогнепальну зброю, з того ж моменту вона вже вчинила таке діяння з об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого частиною 1 статті 236 КК України, як зберігання. Тривалість подальшого зберігання цієї зброї жодним чином не впливає на відповідність скоєного особою діяння тій дії, яка передбачена цією статтею, і може мати значення лише при призначенні їй покарання. Навпаки, єдине “діяння” в складі продовжуваного злочину наявним з моменту вчинення особою останнього з низки тотожних діянь, що становлять цей злочин. Таким чином, часом вчинення продовжуваного злочину слід визнавати час вчинення особою останнього із задуманих нею діянь, що становлять цей злочин.
По-шосте, часом вчинення злочину, об’єктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до об’єктивної сторони складу злочину. Так, наприклад, відповідно до частини 1 статті 223 КК України порушення порядку випуску (емісії) цінних паперів є злочином, якщо випуск (емісія) здійснені “у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому законом порядку”. Об’єктивна сторона цього злочину складається з двох обов’язкових діянь: бездіяльності (не реєстрації емісії у встановленому законом порядку) і дії (відкритого розміщення цінних паперів). Сама по собі не реєстрація емісії цінних паперів без їх відкритого розміщення ще не є злочином. Тому даний злочин вважається вчиненим з моменту вчинення останнього (за часом) з діянь, що входять до його об’єктивної сторони – відкритого розміщення цінних паперів.
Разом з тим, проблемним є питання визначення часу вчинення злочину з альтернативними діями. Наприклад, частина 1 статті 307 КК України передбачає відповідальність за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Вчинення будь-якого одного з цих діянь, так само, як і декількох з них у будь-якому поєднанні, незалежно від послідовності і часу вчинення таких діянь є одиничним злочином і тягне кваліфікацію за частиною 1 статті 307 КК України. Однак, можливі ситуації, коли окремі з цих діянь можуть вчинятися при чинності одного закону, інші – при чинності іншого. Уявімо, що певна особа у серпні 2001 року (при чинності КК України 1960 року) виготовила наркотичні засоби, а у вересні того ж року (вже при чинності КК України 2001 року) збула їх. На мій погляд, часом вчинення кожного з цих діянь має визнаватися час їх безпосереднього виконання, у зв’язку з чим кожне має кваліфікуватися за тим законом, який був чинним на момент його вчинення. Такий висновок є очевидним відступом від правил кваліфікації одиничного злочину, проте такий відступ, на мій погляд, є виправданим виключністю ситуації, в якій вчинювалися такі діяння і необхідністю дотримання загального правила про визначення злочинності діяння на підставі закону, чинного на час його вчинення. Оскільки ж у даній ситуації кожне діяння є незалежним одне від іншого і само по собі становить склад злочину, підстав для їх спільної кваліфікації за законом, чинним на час вчинення одного з них, не вбачається[402].
401
Див.: Уголовный закон и преступление /
402
Зрозуміло, що така штучно створена сукупність злочинів може формально стати підставою для призначення особі більш суворого покарання, ніж їй могло б бути призначене, якби обидва діяння були кваліфіковані як одиничний злочин. Уявляється, що уникнення такого більш суворого покарання має здійснюватися шляхом обов’язкового використання в такій ситуації поглинання більш суворим покаранням менш суворого.