Читать онлайн "Чинність і дія кримінального закону в часі" - Пономаренко Юрий Анатольевич - RuLit

Морально-етичне обґрунтування зворотної дії кримінального закону набуло поширення в літературі ще з ХІХ століття. Так, зокрема О. Лохвицький писав, що суд не може застосовувати скасований законодавцем закон, яким передбачалася злочинність чи більша караність діяння тому, що сам законодавець визнає його жорстоким і несправедливим[418]. На думку Ф. Ліста зворотна дія більш м’якого кримінального закону встановлена законодавцем “лише за вимогами милосердя, які не можуть бути виправдані юридично, але заслуговують повного співчуття”[419]. На цих же позиціях стояла ціла група інших вітчизняних учених-криміналістів XІX – початку XX століття: Л.С. Білогриць-Котляревський[420], Л.Є. Владимиров[421], В.В. Єсипов[422], П.Д. Калмиков[423], С.П. Мокринський[424], П.П. Пусторослєв[425], В. Спасович[426], М.П. Чубинський[427] та інші. Ідея обґрунтування зворотної дії більш м’якого кримінального закону з позицій гуманізму та справедливості знаходила і знаходить своїх прибічників і пізніше, в тому числі – й у сьогоднішній час. Зокрема, на думку С.Г. Келіної “надання зворотної сили новому кримінальному законові, що скасовує чи пом’якшує караність вчиненого злочину, є проявом гуманізму і справедливості, властивих радянському кримінальному праву”[428]. В.М. Василаш вважає, що надання зворотної дії більш м’якому кримінальному законові відповідає принципові гуманізму, ідеї правової демократичної держави[429]. У тому ж руслі висловлюється й В.М. Кудрявцев, який пише, що: “було б несправедливістю не лише тримати в місцях позбавлення волі тих, чиї діяння на теперішній момент визнані некараними чи караними більш м’яко, але й залишати попередню оцінку злочину з усіма наслідками, що витікають звідси, якщо вона змінилася за новим законом”[430]. За М.Д. Дурмановим, “визнання зворотної дії такого (більш м’якого – Ю.П.) закону витікає з принципів соціалістичного гуманізму та цілей покарання за радянським правом, в яких виражені ці принципи”[431], а І.І. Карпець вважає, що зворотна дія закону, який скасовує караність діяння чи пом’якшує її, відповідає загальнолюдським моральним уявленням[432]. Аналогічний підхід до цього питання міститься також у роботах С.С. Алексєєва[433], А.М. Барканова[434], М.І. Блум[435], Б.В. Волженкіна[436], Т.Г Даурової[437], М.П. Журавльова[438], О.М. Ігнатова[439], С.Г. Келіної[440], С.В. Сахнюка[441], В.Ф. Фефілової[442], А.Є. Якубова[443] та деяких інших авторів.

Не менш поширеним у літературі є й так званий прагматичний підхід до обґрунтування зворотної дії кримінального закону. Той же М.Д. Дурманов в іншій своїй роботі доходить висновку про те, що зворотна дія більш м’якого кримінального закону є не лише виявом гуманізму, а й зумовлена недоцільністю застосування старого більш суворого закону. “Якщо законодавець, – писав він, – встановлює, що відносно злочинів, які будуть вчинені після видання нового закону для досягнення цілей покарання достатньо визначеного новим законом покарання, менш суворого, ніж встановлене раніше, немає підстав залишати попереднє більш суворе покарання відносно осіб, які вчинили злочини до набрання чинності більш м’якого закону”[444]. Точку зору про недоцільність застосування закону часу вчинення злочину через те, що держава визнала діяння незлочинним чи покарання за нього надмірним, поділяла ціла група криміналістів, як до М.Д. Дурманова, так і після нього. Зокрема, С. Будзинський вважав, що незастосування нового більш м’якого закону суперечитиме державним уявленням про користь і даремно зменшуватиме його сили[445]. Е.Я. Немировський вказував на недоцільність застосування державою до злочинця того заходу репресії, який держава “сама виданням нового закону визнала не належним та замінила новим, кращим: більш справедливим чи таким, що вірніше веде до мети”[446]. Такої ж позиції дотримувалися Д.А. Дріль[447] та В.П. Даневський[448], а І. Сапгір прямо вказував, що “видання закону, що скасовує караність діяння чи пом’якшує його, свідчить про те, що держава (суспільство) визнає це діяння для себе безпечним чи не настільки небезпечним, як раніше. Який же сенс тримати в ув’язненні людину, вчинок якої не має більше в собі ознак небезпечності для суспільства”[449]. Коментуючи КК України 1927 Є.В. Пржевалінський, відзначив, що надання зворотної дії положенням кримінального закону, як у випадку декриміналізації діяння, так і у випадку скорочення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності зумовлюється лише “міркуваннями доцільності, в обох випадках абсолютно ідентичними”[450]. М.І. Ковальов вважав, що в питанні зворотної дії кримінального закону в часі “законодавець вправі діяти відповідно до своїх уявлень про доцільність. Вона при цьому і повинна вважатися головним критерієм”[451]. На думку О.А. Герцензона, покарання за раніше вчинений злочин, пом’якшене чи скасоване новим законом, є “чистою відплатою” і тому його застосування перестає бути доцільним[452], а Я.М. Брайнін вказував на те, що видання нового, більш м’якого закону свідчить про втрату певним колом діянь своєї колишньої суспільної небезпечності, що робить недоцільним застосування до осіб, які їх вчинили, передбачених раніше чинним законом покарань[453]. Б.С. Утевський писав, що було б непослідовним і недоцільним покарання за дії, які вже визнані законодавцем правомірними[454], а на думку М.А. Шнейдера “кримінальний закон має зворотну дію оскільки відпадає необхідність переслідувати і карати особу”[455].