Остання заувага: розуміючи, що права автора, зумовлені тим, що він написав таку книжку, мали б посприяти реалізації цих сподівань, мені б дуже хотілося мати змогу передати їх Оскарові, щоб він уник багатьох заморок: контейнерів із подвійним дном, пінгвінів та інших безглуздих вигадок; на жаль, книжка тоді була ще не написана, але сьогодні, коли вона склалася отак, можна було б знайти краще застосування цих привілеїв, яких я не хочу для себе; коли настане мить, я розповім докладніше, хоча досі я ще ніколи не був публічним реєстратором.
Постскриптум (7 вересня 1972 р.). Додаю ці рядки, поки правлю каторжну верстку і слухаю повторювані випуски новин про те, що трапилося на Олімпійських іграх. Почали надходити газети з величезними заголовками, я слухав виступи, в яких володарі землі дозволили собі пролити свої найтеатральніші крокодилячі сльози, оплакуючи «порушення олімпійського миру в ці дні, коли народи забувають про свої конфлікти та відмінності». Забувають? Хто забуває? Цього разу знову вступив до гри масаж у світовому масштабі з боку mass media. Нічого не чую й нічого не бачу, крім Мюнхена і Мюнхена. На своїх каналах, у своїх колонках і повідомленнях вони не мають місця, щоб сказати поміж багатьох інших речей: Трелев[2].
* * *
А втім, створювалося враження, ніби той, ти знаєш, мав намір розповісти про щось, бо тримав у себе силу всіляких картонок і папірців, сподіваючись, як здавалося, що вони зрештою поєднаються без надмірних утрат. Він, мабуть, сподівався на більшу розважливість в усьому побаченому, і тепер уже Андресу припав тягар знати про це розчарування і оплакувати його, але, крім цієї помилки, того, ти знаєш, здається, ще більше стримувало розмаїття перспектив, у яких розгорталися події, вже не кажучи про досить абсурдне і, хай там що, не дуже практичне бажання не втручатися в них надмірно. Ця нейтральність від самого початку спонукала його стати, так би мовити, в профіль, така позиція завжди ризикована у сфері оповіді, вже не кажучи про сферу історії, — власне, тотожну їй, — і надто через те, що той, ти знаєш, не був ані тупий, ані скромний, але щось незбагненне немов вимагало від нього зайняти позицію, перебуваючи на якій, він ніколи не мав схильності розповідати докладно. Натомість, хоч і це завдання нелегке, він прагнув подати на самому початку розмаїті дані, які дали б змогу побачити в різних аспектах коротку, але бурхливу історію Веремії і таких людей, як Маркос, Патрісіо, Людмила і я (той, ти знаєш, не відступивши від правди, називає його Андресом), сподіваючись, можливо, що ця уривчаста інформація висвітлить коли-небудь внутрішню кухню Веремії. Це все, зрозуміло, за умови, що всі карточки й папірці зрештою упорядкуються збагненним чином, хоча насправді таке упорядкування відбулося тільки почасти, і то з причин, залежних певною мірою від самих документів. За доказ наміру безпосередньо ввійти в матеріал (і, можливо, продемонструвати труднощі цього завдання) править inter alia[3] факт, що той, ти знаєш, був присутній і чув, коли Людмила, зводячи і розводячи руки, немов під час досить езотеричної гімнастичної вправи, повільно подивилася на мене в темно-зелений монокль і проказала:
— Андресе, я маю інтуїтивне відчуття, ніби все, що відбувається з нами, дуже плутане.
— Полячко, слово «плутаний» має відносний характер, — зауважив я, — розуміємо ми чи ні, але те, що ти називаєш плутаністю, не впливає на наше розуміння. Як на мене, розуміння залежить тільки від нас, і тому не досить вимірювати реальність категоріями плутаності або порядку. Для розуміння потрібні інші сили, інші, як кажуть тепер, варіанти вибору, інші, як кажуть і притакують тепер, способи опосередкування. А коли говорять про плутаність, майже завжди йдеться лише про тих, хто заплутався, й інколи досить кохання, постанови чи години за рамками часу, щоб випадок і воля миттю зафіксували кристали калейдоскопа. І таке інше.
— Блуп, — почулося від Людмили, вона завжди вимовляла цей склад, щоб вийти подумки на тротуар навпроти, а потім спробуй наздожени її.
* * *
Зрозуміло, зауважив той, ти знаєш, незважаючи на цей суб’єктивний обструкціонізм, тема, яка лежить в основі, дуже проста: 1. Реальність існує або не існує, в усякому разі, вона незбагненна у своїй сутності, так само як і сутності незбагненні в реальності, а здатність збагнути — ще одне дзеркало для жайворонків, жайворонок — пташечка, пташечка — зменшена форма від птаха, а слово «птах» односкладове, і цей склад складається з чотирьох літер, тож отак ми й бачимо, що реальність існує (бо ж вона — жайворонок і склад), але вона незбагненна, бо погляньмо й на те, що означає означати: між іншим це ще й стверджувати, що реальність існує. 2. Реальність може бути незбагненна, проте існує або принаймні є тим, що трапляється з нами або може трапитися з кожним, отож яка-небудь радість, найпростіша потреба спонукають нас забути все сказане (в пункті 1) й перейти до пункту 3. Ми зрештою сприймаємо реальність (див. пункт 2), хоч яка вона є, а отже, погоджуємося, що ми вставлені в неї, але водночас ми знаємо, що реальність, абсурдна, фальшива і облудна, — це поразка людини, та аж ніяк не поразка для пташечки, що пурхає, не ставлячи собі запитань, і вмирає, не знаючи про це. Отже, фатальна річ, якщо зрештою визнати сказане в пункті 3, треба перейти до пункту 4. Ця реальність на рівні пункту 3 — шахрайство, тож треба змінити її. Далі йде розгалуження на пункти 5а і 5б.