— Ух! — зітхнув Маркос.
5а. Змінити реальність лише для самого себе, — пояснював далі той, ти знаєш, — метод простий і здійсненний: майстер Екгарт, майстер Дзен, майстер Веданта. Відкрити, що Я — це ілюзія, обробляти свій сад, бути святим, догнати невловне й таке інше. Ні.
— Добре сказано, — мовив Маркос.
5б. Змінити реальність для всіх, — знову озвався той, ти знаєш, — це визнати, що всі є (повинні бути) такими, як я, і якимсь чином заснувати реальність як людство. Це означає припустити, що історія, тобто людська кар’єра, — хибний шлях, реальність, яку досі визнавали за реальну, і ми бачимо, що це нам дає. Висновок: є тільки один обов’язок — ступити на добрий шлях. Метод — революція. Так.
— Слухай, хлопчику, — заговорив Маркос, — для тебе існують тільки спрощення й тавтології.
— Ось моя червона книжечка на кожен день, — мовив той, ти знаєш, — і тут проголошено: якщо всі люди повірять у ці спрощення, компанії «Shell Мех» було б не так легко вкласти тигра в твій мотор.
— Це реклама компанії «Esso», — поправила Людмила, що мала «сітроен» з двома конями, яких, здавалося, паралізував страх перед тим тигром, бо вони зупинялися на кожному розі, і той, ти знаєш, або я, або ще хто-небудь раз по раз були змушені підганяти їх лайкою.
Людмила подобалася тому, ти знаєш, своїми безумними поглядами геть на все, і, мабуть, саме через те здавалося, ніби Людмила одразу має право порушувати всю хронологію; хоча правда, що ми могли розмовляти з нею («Андресе, я маю інтуїтивне відчуття…»), той, ти знаєш, певне, навмисне змішав свої папірці, якщо написав, що Людмила говорила в присутності Маркоса, бо Маркос і Лонштайн ще в метро, яке, безперечно, довезе їх до мене, а Людмила тим часом грає свою роль у третьому акті мелодрами в театрі «Vieux Colombier»[4]. Але той, ти знаєш, анітрохи не зважає на це, бо через дві години всі названі особи зібралися в мене; я навіть думаю, що він учинив так навмисне, щоб ніхто — зокрема й ми, а надто можливі адресати наших похвальних зусиль — не плекав ілюзій щодо його способу трактувати час і простір; тому, ти знаєш, дуже подобається вдаватись до одночасності, показати, як Патрісіо і Сусанна купають свого сина, тоді як панамець Ґомес з очевидною радістю закінчує збирати серію бельгійських марок, а такий собі Оскар у Буенос-Айресі зателефонував своїй подружці Ґладіс, щоб повідомити про важливу справу. А Маркос і Лонштайн зрештою вийшли на поверхню в п’ятнадцятому окрузі Парижа й запалили сигарети від одного сірника, Сусанна загорнула сина в блакитний рушник, Патрісіо заварив собі мате, люди читали вечірні газети і так далі.
* * *
Щоб скоротити презентацію, той, ти знаєш, уявив собі, ніби всі персонажі сидять більш-менш в одному ряду перед тим, що, якщо ваша ласка, може бути цегляним муром, тож звідси не важко виснувати, що вистава аж ніяк не цікава. Кожен, хто заплатить за вхід, має право на сцену, де щось відбувається, і цегляний мур, де хіба випадково пробіжить тарган або майне тінь людини, що йде центральним проходом, шукаючи свого місця, а втім, і шукати недовго. Отож припустімо, — відповідальність за це лягає на того, ти знаєш, на Патрісіо, Людмилу чи навіть на мене самого, вже не кажучи про решту, що мало-помалу сідали на місця позаду, немов герої роману, які постають один за одним на перших сторінках, хоча годі дізнатись, які сторінки в романі перші, а які останні, бо читати — це просуватись уперед у книжці, а поставати як герой — відставати відносно героїв, які з’являться згодом, це все формалістичні й несуттєві деталі, — отож припустімо, ніби існує цілковитий абсурд,
4