Діставши бажане, репортери подалися по своїх редакціях.
Мікаель мав намір пройтися, але цей грудневий день видався вітряним, а він уже й так перемерз під час інтерв’ю. Все ще стоячи на сходах ратуші, він підвів погляд і побачив Вільяма Борґа, котрий виходив з машини, в якій сидів, поки репортери працювали. Їх погляди зустрілися, і Вільям Борґ посміхнувся:
— Сюди варто було приїхати хоча б задля того, щоб побачити тебе з оцим папером в руках.
Мікаель не відповів. Вони з Вільямом Борґом були знайомі п’ятнадцять років. Колись одночасно працювали позаштатними репортерами відділу економіки однієї з ранкових газет. Саме тоді у них виникла взаємна неприязнь, що лишилася на все життя. В очах Мікаеля Борґ був нікчемним репортером і важкою, дріб’язково мстивою людиною, яка діймала присутніх дурними жартами і зневажливо висловлювалася про літніх і, отже, досвідченіших журналістів. Особливо він, здавалося, недолюблював старих журналісток. За першою сваркою пішли подальші передрачки, і поступово їх професійне суперництво набуло характеру особистої неприязні.
Упродовж кількох років Мікаель періодично здибувався з Вільямом Борґом, але по-справжньому ворогами вони стали тільки в кінці 1990-х років. Мікаель написав книгу про економічну журналістику, від душі нашпигувавши її цитатами з безлічі ідіотських статей, підписаних Борґом. У книзі Мікаеля Борґ поставав таким собі задавакою, який хибно тлумачив переважну більшість фактів і писав хвалебні статті про доткоми,[8] які незабаром опинялися на шляху до банкрутства. Борґ не оцінив проведеного аналізу Мікаелем, і, випадково зустрівшись в одному з ресторанчиків Стокгольма, вони заледве не затіяли рукопашну. Приблизно в той же час Борґ полишив журналістику і тепер працював в інформаційному відділі одного підприємства; там він отримував набагато вищу зарплату, а підприємство, на додаток до всього, входило до сфери інтересів промисловця Ханса Еріка Веннерстрьома.
Вони досить довго дивилися один на одного, а потім Мікаель розвернувся й пішов геть. Як це типово для Борґа — приїхати до ратуші тільки задля того, щоб посміятися з нього.
Не встиг Мікаель ступити й кількох кроків, як перед ним зупинився автобус номер сорок, і він ускочив усередину, в основному щоб якнайшвидше покинути це місце.
Він вийшов на площі Фрідхемсплан і, розмірковуючи, постояв на зупинці, все ще тримаючи в руці вирок. Зрештою він вирішив піти в кафе «Анна», що розташувалось біля спуску до підземного гаража поліцейської дільниці.
Мікаель ледве встиг замовити каву латте[9] і бутерброд, і менше ніж за півхвилини по радіо почали передавати денний випуск новин. Матеріал про нього дали третім, після сюжету про терориста-смертника з Єрусалима і повідомлення про те, що уряд створив комісію для перевірки відомостей про створення нового картелю в будівельній промисловості.
«Журналіста Мікаеля Блумквіста із журналу „Міленіум“ було в четвер вранці засуджено до трьох місяців ув’язнення за грубий наклеп на підприємця Ханса Еріка Веннерстрьома. В опублікованій цього року статті про так звану справу „Міноса“, що дістала гучний резонанс, Блумквіст стверджував, що Веннерстрьом пустив державні кошти, призначені для інвестицій у промисловість Польщі, на торгівлю зброєю. Мікаеля Блумквіста засуджено також до виплати ста п’ятдесяти тисяч крон компенсації. Коментуючи вирок, адвокат Веннерстрьома Бертіль Камнермаркер повідомив, що його клієнт задоволений.
„Стаття, безперечно, містить мерзенні вигадки“, — заявив адвокат».
Вирок займав двадцять шість сторінок. У ньому висловлювалися об’єктивні причини, чому Мікаеля визнали винним в п’ятнадцяти випадках грубого наклепу на бізнесмена Ханса Еріка Веннерстрьома. Мікаель прикинув, що кожен з пунктів, за якими його було засуджено, обійшовся йому в десять тисяч крон і шість днів в’язниці. Це не рахуючи вартості судових витрат і оплати праці його власного адвоката. Він не мав сили навіть починати думати про те, у що виллється остаточний підсумок, але відзначив також, що могло бути ще гірше: за сімома пунктами суд вирішив його виправдати.
У міру читання формулювань вироку в нього з’являлося все тяжче і неприємніше відчуття в шлунку. Це його здивувало — адже вже на початку процесу він знав, що, коли не станеться якого-небудь дива, його засудять. Сумніватися на ту хвилину вже не доводилося, і він просто змирився з цією думкою. Без будь-яких хвилювань він відсидів два дні судового процесу і потім, теж не відчуваючи особливих емоцій, прочекав одинадцять днів, поки суд виношував і формулював той текст, який він наразі тримав у руках. Тільки тепер, коли процес закінчився, його затопило неприємне відчуття.