З кінця літа 1659 р на Лівобережжі розгортається антигетьманське повстання, лідери якого Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко та Оникій Силич виразно демонструють власну лояльність по відношенню до царської влади, яка і виступає головним водорозділом між ними та гетьманом Виговським. Отож, коли 30 серпня 1659 р., тобто в умовах розгортання антигетьманського повстання, київський воєвода В. Б. Шереметєв писав до вірного гетьману Виговському Івана Нечая у Старий Бихів, закликаючи його здати фортецю царським ратним людям, він наголошував на тому, аби білоруський полковник «с полковники днепровскими совокупясь, служить [...] великому государю»[29]. З аналогічними пропозиціями, до речі, до білоруського полковника зверталися також і згадані раніше лідери антигетьманського заколоту на Лівобережжі[30].
На політико-правому рівні ж чи не вперше відокремлення лівобережної старшини від правобережної за ознакою «більшої вірності» по відношенню до царської влади спостерігаємо в положеннях так званих «Нових статей» Юрія Хмельницького, за якими чимало представників лівобережної козацької старшини, ініціаторів промосковських виступів на Лівобережжі — Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Василь Золотаренко та інші — отримували царський імунітет перед гетьманським і військовим судом: відтепер їх не мали права засудити на смертну кару без особливого на те дозволу государя[31].
Цікаво, що Юрій Хмельницький, будучи, згідно з твердженнями Самійла Величка, за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Березневих статей 1654 р. — В. Г.) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах [...] всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый»[32], на кінець року спробував було виправити становище, відіславши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком[33]. Посольство мало поставити перед урядом Олексія Михайловича вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659 р., які обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини, в тому числі і ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві[34]. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в Переяславському договорі 1659 р. норми з'явилися негативні резолюції царя: «бути так, як написано»[35].
В результаті такої непоступливості царської влади від неї відразу ж відсахнулась значна частина старшини, причому, переважно правобережної. Так, за спостереженням висланого за наказом короля до гетьмана в Чигирин посланця Селецького, козацька старшина радо його вітала, на влаштованому на його честь в Умані бенкеті не тільки виголошувала тости за здоров'я короля та міцний мир із Річчю Посполитою, але засвідчувала свою прихильність королеві й обіцяла в разі польського наступу відразу визнати своє польське підданство. В адресованому ж С. К. Бенєвському листі уманський полковник Михайло Ханенко повідомляв про незгоду, що панувала як серед самих козаків, так і між козаками та москалями. Полковник вказував на «велику немилість, неприязнь і ворожнечу» між козаками «задніпровськими» та «цьогобічними»[36]. Аналізуючи розклад сил на початок 1660 р. у Війську Запорозькому, полковник стверджував, що Москви наразі трималося лише «гультяйство дейнецьке». А більшість козаків, у тому числі, й він сам, бажали бути під владою свого «природного пана» — польського короля. За підрахунками М. Ханенка, царських вояків на Правобережжі тоді було десь три тисячі (до того ж, «голих, босих, роздягнутих, голодних»), Вони «на міста ґвалтом напирають, але їх козаки ґвалтом пускати не хочуть»[37].
Наступний крок до політичного розмежування «вірного» лівобережного козацтва та «сумнівного щодо лояльності» правобережного було зроблено царською владою вже напередодні воєнної кампанії 1660 р. На воєнній раді, скликаній у середині липня В. Б. Шереметєвим коло Василькова, ухвалили план стратегічних дій, який передбачав поділ козацького війська на кілька частин. Одна з них, очолювана наказним гетьманом переяславським полковником Тимофієм Цицюрою, спільно з військами В. Б. Шереметєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Згідно з повідомленнями Ю. Хмельницького цареві, разом із Тимофієм Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників[38]. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Золотаренком вирушили на Північ. На білоруських землях вони мали об'єднатися з російськими військами, очолюваними воєводою князем Ю. А. Долгоруковим[39]. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — вирушали на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, за відповідним гетьманським наказом «промисел чинити над татарами»[40].
29
Акты Московского государства, изд. под ред. Н. А. Попова. — т. 2: Разряд. Приказ, Москов. Стол (далі — Акты МГ). — СПб., 1894. — с. 673.
31
Див.: Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — Київ-Львів, 2004. — с. 120.
33
Крім згаданих старшин, до складу делегації входили також київський полковник Василь Дворецький та миргородський Павло Апостол, наказний корсунський Олекса Тецкевич та наказний уманський Максим Булига (Курцевич), близько сорока сотників, два писарі й понад півтори сотні козаків. Див.: Дневальные записки Приказа тайных дел (7165-7183) // ЧОИДР. — Кн. 224. — М., 1900. — с. 3.
36
Див.:
37